Реалізація функцій менеджменту на підприємствах залізничного транспорту

споживачів, рівень витрат на збут і просування товару тощо.

2. За етапами виробничо-господарської діяльності: попередній,

поточний та завершальний (рис. 1.3.1).

[pic]

Рис. 1.3.1 Взаємозв'язки між попереднім, поточним та завершальним

контролем.

Попередній контроль здійснюють на вході в систему організації на

основі встановлених правил, процедур, норм поведінки тощо. Цей вид

контролю використовують щодо людських (трудових), матеріальних,

фінансових, інформаційних, енергетичних та інших ресурсів.

Поточний контроль реалізується в процесі виробничо-господарської

діяльності. Його характеризують такі особливості:

управлінська необхідність;

наявність мети, спрямованість на конкретні робочі місця;

використання зовнішніх ресурсів для внутрішнього споживання

організації;

націленість на всі види діяльності організації.

Завершальний контроль здійснюють на виході із системи організації.

Він необхідний для виявлення рівня досягнутих результатів в організації,

забезпечення мотивації (наприклад, при оплаті праці, преміюванні тощо).

1.3.3 Система контролювання виробничих процесів

Особливості створення, налагодження та функціонування системи

контролювання в організації можна проілюструвати на прикладі контролю

виробничих процесів.

Система контролювання виробничих процесів — механізм контролю за

такими елементами виробничо-господарської діяльності, як науковий пошук,

проектування, розроблення технологій, підготовка виробництва, основне

виробництво, реалізація продукції! маркетинговий пошук.

Вона покликана оцінювати ефективність робіт на всіх етапах циклу

створення та реалізації продукції з метою забезпечення її

конкурентоспроможності на внутрішньому і зовнішньому ринках. Тобто така

система контролю повинна забезпечити певний рівень якості продукції, який

задовольняв би споживача, гарантував виконання замовлень у встановлені

терміни й на належному рівні. Тому вона є одним із найдієвіших

об'єктивних методів підвищення ефективності виробництва. Оскільки ця

система повною мірою задіяна в процесі управління виробництвом, цілком

виправдано її відносять до керуючої системи.

Робота щодо забезпечення ефективності системи контролю виробничих

процесів на підприємстві охоплює такі етапи:

визначення рівня якості відповідно до вимог споживачів;

створення умов для досягнення відповідного рівня якості: розроблення

технології, підготовка обладнання, придбання матеріалів, підбір і

навчання працівників, організація технічного контролю;

налагодження виробничого процесу з метою якісного виготовлення

виробів;

ліквідація виявлених недоліків у якості продукції і виробничого

процесу;

стабілізація досягнутого рівня якості продукції.

Система контролю виробничих процесів охоплює сукупність функцій і

методів управління, управлінський апарат, а також відповідне нормативне

та матеріальне забезпечення. Контроль виробничих процесів, як правило,

здійснює самостійний структурний підрозділ підприємства, очолюваний

заступником директора з якості. Управління системою контролю виробничих

процесів починається на етапі науково-дослідницьких, проектно-

конструкторських і технологічних розробок, а завершується на етапі

маркетингового пошуку.

До функцій системи контролю виробничих процесів належать: аналіз

конструктивних, технологічних, виробничих і експлуатаційних дефектів;

виявлення помилок у кресленнях, схемах, технічних умовах, технологічних

картах та іншій технічній документації; контроль якості матеріалів,

напівфабрикатів, комплектуючих виробів, що надходять на підприємство,

перевірка їх відповідності вимогам документації; стеження, щоб надходили

на виробництво тільки потрібні матеріали і деталі, які пройшли контроль і

випробування; контроль якості інструментів і оснащення власного

виробництва, що надходять в експлуатацію, а також інспектування стану

оснащення та інструментів, які перебувають в експлуатації.

Застосування системи контролю виробничих процесів забезпечує надійний

контроль за дотриманням технологічної дисципліни на робочих місцях;

ретельне випробування та приймання готової продукції; перевірку

правильності оформлення документів на виготовлення і передачу продукції

на склад або замовнику; контроль комплектності та якості пакування

готових виробів, які відвантажують замовнику; перевірку стану засобів

контролю, вимірювальної техніки; виявлення, аналіз та облік браку;

вивчення рекламацій; розроблення разом з іншими підрозділами підприємства

заходів щодо усунення браку і поліпшення якості виробів.

Через систему контролю виробничих процесів до виробничих підрозділів

надходять пропозиції щодо впровадження прогресивних засобів контролю,

обґрунтування доцільності контрольних операцій, підбору виконавців

контролю з метою підвищення його ефективності й зниження трудомісткості.

Забезпечуючи інтереси підприємства на ринку, така система запобігає

виникненню збитків, пов'язаних з виправленнями і переробками, прихованим

браком, усуненням дефектів у виробах. Усе це суттєво впливає на кінцеві

результати діяльності підприємства.

Ефективність системи контролю виробничих процесів залежить від того,

наскільки якісно реалізуються всі її функції та завдання. Для підвищення

ефективності управління системою і посилення її впливу на кінцеві

результати виробництва при проектуванні конструкції й технології виробів

визначають методи та засоби контролю, щоб їх технічні характеристики і

показники максимально відповідали вимогам споживачів. На стадії

організації контролю основну увагу зосереджують на вхідному контролі, від

ефективності якого значною мірою залежить одержання конкурентоспроможної

продукції. При цьому дбають про забезпечення тісного зв'язку з

підприємствами-постачальниками, оптимізацію технології та управління

виробництвом тощо.

Нормативною основою функціонування системи контролю виробничих

процесів є положення, в якому визначають її структуру, враховуючи вид,

масштаб, тип виробництва, особливість продукції, права, обов'язки та

відповідальність усіх підрозділів системи, їх зв'язок з іншими

функціональними службами підприємства. Приблизну структуру системи

контролю виробничих процесів подано на рис. 1.3.2. Як правило, в ній

створюють два підрозділи (групи), покликані забезпечити впровадження і

застосування міжнародних стандартів, а також конкурентоспроможність

продукції на стадії науково-пошукових і конструкторсько-технологічних

робіт. Обидві групи на цій стадії отримують інформацію безпосередньо від

начальника системи контролю виробничих процесів. Результати її

використання надходять у зворотному напрямі безпосередньо начальнику

системи контролю, обминаючи всі проміжні структури, а також заступників

начальника системи. Інформацію про діяльність груп отримує і головний

інженер підприємства, оскільки вона потрібна йому для оперативного впливу

на процес виробництва. Директор підприємства інформацію про результати

діяльності груп отримує безпосередньо від начальника системи контролю

виробничих процесів, а про результати щодо її реалізації у виробництві —

від головного інженера.

Управління системою контролю виробничих процесів очолює заступник

директора з якості — начальник системи контролю виробничих процесів. Він

здійснює стратегічне управління системою, безпосередньо керує роботою

таких груп: застосування стандартів; атестації виробництва і виробничого

персоналу; технологічною; забезпечення конкурентоспроможності продукції

на стадії науково-пошукових і конструкторсько-технологічних робіт.

Узгоджені дії з підрозділами є запорукою стабільності й ефективності

роботи системи контролю виробничих процесів. При цьому важливо налагодити

дієвий механізм взаємозв'язку системи контролю виробничих процесів зі

службами і підрозділами підприємства. З одного боку, відділи і служби

забезпечують систему контролю виробничих процесів інформацією, необхідною

для успішного управління системою, з іншого — система ставить перед

підрозділами конкретні техніко-організаційні вимоги, залучає спеціалістів

і керівників до вирішення конкретних питань, пов'язаних із поліпшенням

якості продукції.

[pic]

Рис. 1.3.2. Організаційна структура управління системою контролю

виробничих процесів

1.4 Планування та контроль капіталовкладень

До основних складових процесу планування та контролю капіталовкладень

належать:

пошук і дослідження об'єкта капітальних вкладень;

розробка кількісних показників і якісних характеристик різних

варіантів інвестування;

порівняння варіантів і вибір найкращого;

розробка проекту плану капіталовкладень з урахуванням специфіки

обраного об'єкта й реальних можливостей фінансування капітальних

вкладень;

розгляд пропозицій і прийняття рішення про капіталовкладення,

складання плану його реалізації;

організаційно-економічний контроль процесу інвестування на всіх його

стадіях.

Інвестиційний процес має найвищу ефективність за умови досягнення

стану гармонії як при прийнятті рішення, так і при його втіленні.

Проаналізувавши випадки невдалих капіталовкладень (на жаль, досить

поширених), можна сформулювати такі їх причини. Перша — незбалансованість

частин, компонентів, факторів і функцій, що стосуються інвестиційної

ідеї, процесу планування та реалізації плану. Друга важлива причина —

розбіжність планів підприємства і капіталовкладень. У цьому разі

ймовірність невдачі тим вища, чим менше гармонії між інвестиційним

проектом і стратегією розвитку підприємства. Третя причина пов'язана з

непередбачуваністю й мінливістю економічної ситуації. До цього особливо

треба бути готовим в умовах ринкової економіки. І нарешті, найпомітніша

причина невдалого й неефективного інвестування полягає в

незбалансованості інвестиційних потужностей, причому в різних вимірах і

проявах, що охоплюють проектно-кошторисну документацію, будівельні

конструкції та матеріали, машини, механізми, устаткування тощо. Усі ці

причини слід ураховувати, розроблюючи інвестиційну політику підприємства,

складаючи комплекс заходів для досягнення гармонії в інвестиційних

потужностях.

В умовах вільних ринкових відносин підприємства, що виробляють ту чи

іншу продукцію, після насичення своєю продукцією споживчого ринку

робитимуть усе можливе для того, щоб знайти нових споживачів і нові сфери

збуту своєї продукції. У ринковій економіці не споживач іде до

підприємства, а навпаки, підприємство шукає споживача. Це дуже потужний

стимул. Вигідні варіанти слід шукати постійно й після того, як

підприємство нагромадить достатньо коштів для інвестиційної діяльності.

Фінансові кошти, звичайно, мають бути збалансовані з інвестиційними

ресурсами. Дефіцит порушує різні об'єктивні пропорції та співвідношення.

Пошук нових ідей щодо капіталовкладень — прерогатива не тільки

керівництва підприємства чи дослідного підрозділу. У ньому мають бути

зацікавлені всі працівники. Це досягається природним шляхом у разі

впровадження інших форм власності (наприклад, акціонерної), які не

відокремлюють працівника від засобів виробництва та отриманих прибутків.

Решта налагоджується за допомогою автоматичних економічних регуляторів.

Важливо мати резерв ефективних ідей щодо капіталовкладень. Вони не

збільшують балансу підприємства, а дають йому змогу утримувати свої

позиції на ринку й захоплювати нові сфери, що так само важливо в умовах

"дефіцитної" (але вільної) економіки. Наявність величезного дефіциту —

ненормальне, а тому тимчасове явище. Після його ліквідації значущість

валових показників відійде на другий план, звільнивши місце для якості й

науково-технічного рівня виробів.

Нова ідея щодо капіталовкладення на стадії її зародження формулюється

значною мірою абстрактно. У загальних рисах, спираючись на попередній

досвід і наукові знання, робиться певний висновок, наприклад такий: ідея

плідна, принесе успіх і може бути рекомендована для реалізації. Після

цього слід перевести подібні характеристики на мову суворих кількісних

характеристик. Оскільки інвестиції зачіпають довгострокові інтереси й

реалізуються протягом тривалого часу, існує потреба надійного

довгострокового планування та прогнозування. Тут є системи, підходи й

методи, достатньою мірою випробувані в умовах багаторічного

централізованого планування, які доцільно використовувати й надалі,

модифікувавши до умов ринкової економіки.

З метою порівняння різних варіантів капіталовкладень і вибору

найкращого треба оцінити рентабельність кожного з них. Рентабельність

залежить від багатьох компонентів, найважливішими з яких є поточні

прибутки, поточні витрати, витрати на придбання (основні

капіталовкладення) і залишкова вартість. Слід ураховувати також

інвестиційний період і розрахунковий розмір ренти. Розрахувавши ці

компоненти, можна одержати вихідну інформацію для оцінювання

рентабельності варіанта капіталовкладення.

Дуже важливо під час розрахунку наведених компонентів ураховувати

вірогідність прогнозів щодо капіталовкладення. При цьому бажано спиратися

на найімовірніші прогнози. Досягти такого рівня у прогнозуванні дуже

важко, але необхідно, бо процес інвестування завжди пов'язаний з великими

витратами, а тому їх марнотратство може означати для підприємства крах

усієї діяльності.

Поточні прибутки, які підприємство одержує через інвестиції, є

постійними. Розрахунок і оцінювання їх у динаміці змикаються з проблемою

прогнозування обсягів реалізації вироблюваної продукції на ринку. Для

цього будують графік у вигляді кривої, яка складається з трьох частин, що

відповідають таким процесам: завоювання ринку (або збільшення обсягів

продажу), насичення потреб і зменшення попиту. Отже, визначення поточних

прибутків і вплив на їх збільшення потребують постійного вивчення ринку і

попиту споживачів. Від цього залежать ефективність інвестиційного процесу

і ступінь ризику, пов'язаного з досить тривалим інвестуванням

капіталовкладень.

Поточні витрати здійснюються тривалий час залежно від

капіталовкладень і відображають розмір компенсації за споживання у

процесі виробництва різних видів ресурсів — матеріальних, трудових,

енергетичних тощо. Розраховуючи ці ресурси, так само як і поточні

прибутки, треба враховувати фактор часу, оскільки капіталовкладення мають

тривалу комплексну дію на процес виробництва й неоднаковою мірою

охоплюють окремі види виробничих ресурсів. Можливі різні варіанти, які

слід ураховувати протягом усього періоду інвестування, тобто вводити в

розрахунки функцію часу. Для кожного виду ресурсів можна побудувати певну

криву і комплексно проаналізувати динаміку всіх кривих у часі.

Витрати на придбання (основні капіталовкладення) — це великі

одночасні витрати, які робляться на початку інвестиційного циклу і є

передумовою всіх подальших витрат і прибутків. Це найважливіша стаття

витрат у структурі інвестицій. Обчислити її легко, потрібно лише

враховувати можливість появи додаткових затрат на придбання. Про це іноді

забувають господарські керівники, здійснюючи поступове технічне

переоснащення підприємств і модернізуючи устаткування.

Принагідне зазначимо, що в інвестиційних розрахунках важливо

враховувати залишкову (або утильну) вартість капіталовкладення, тобто ту,

що залишається наприкінці інвестиційного періоду. У поширеній нині

практиці її не беруть до уваги; основні фонди, як правило, експлуатують

до повного фізичного зношення, а моральні втрати не враховують. При цьому

спостерігається відставання від сучасного рівня науково-технічного

прогресу. Певно, ринок примусить змінити підходи й у цьому питанні. Тоді

утильну вартість капіталовкладення прогнозуватимуть ще на початку

інвестиційного періоду.

До речі, інвестиційний період, або термін капіталовкладення, є дуже

важливим компонентом у довгостроковому й поточному плануванні. Оскільки

він впливає на виробничий процес у широкому розумінні, то для порівняння

різних варіантів капіталовкладень, вивчення питань про їх рентабельність

слід обов'язково мати уявлення про його тривалість. Інвестиційний період

є невід'ємною частиною будь-якого капіталовкладення й використовується

для складання інвестиційного плану.

В інвестиційному плануванні винятково велике значення має розрахунок

ренти. Капітальні вкладення відволікаються на кілька років, а за сучасних

термінів будівництва — і десятиріч. Витрати й прибутки з урахуванням

фактора часу мають різну цінність. Сьогоднішня вартість грошей перевищує

майбутню. Ідеальний варіант співвідношення витрат і прибутків у часі міг

бути, наприклад, таким: прибутки — сьогодні, а витрати — завтра (хоча на

практиці такого не буває). Тому завдання правильного розподілу витрат і

прибутків у часі дуже важливе в інвестиційному плануванні.

В економічній теорії розрахунковий розмір ренти розглядається з двох

поглядів: як фактор витрат і прибутку. Це означає, з одного боку, що

рента — це витрати, необхідні для перетворення капіталу на

капіталовкладення, а з іншого боку, що розрахунковий розмір ренти — це

прибуток (у відсотках), який передбачається від цього капіталовкладення

або ж вміщення капіталу в альтернативні варіанти капіталовкладень.

Природно, що розмір ренти не може бути менший від норми прибутку,

встановленої для інвестування капіталу. При визначенні рентабельності

різних варіантів капіталовкладень у межах одного підприємства

розрахунковий розмір ренти є цільовим прибутком, вираженим у процентах,

тобто нормою прибутку (нормою ренти), що передбачається для інвестиції.

Такі самі розрахунки використовують і у складніших ситуаціях.

В інвестиційному плануванні важливо враховувати ймовірність

досягнення бажаного ефекту й надійність реалізації окремого варіанта

капіталовкладень. Із цим пов'язане прагнення керівництва й колективу

підприємства уникнути невиправданого ризику та надійно реалізувати свої

інвестиції. З поширенням приватної власності значущість цього фактора

зростатиме, оскільки інвестиції перестануть бути "нічиїми", як часто

траплялося донедавна.

Обережна інвестиційна політика на перших етапах переходу до ринкових

відносин притаманна багатьом підприємствам і організаціям, особливо тим,

де переважають колективні форми власності. За наявності багатьох

диспропорцій і "голодного" ринку така політика багато в чому виправдана.

Часу для пристосування до нових умов цілком достатньо, щоб підготуватися

до майбутніх неординарних інвестиційних рішень, які б давали змогу

утримувати зайняті позиції на ринку серед рівноправних партнерів. Але

треба враховувати небезпеку невикористання нововведень і технічних

удосконалень і сміливіше впроваджувати досягнення науково-технічного

прогресу.

Сфера застосування інвестиційних розрахунків згідно із стратегічними

і тактичними міркуваннями має неухильно розширюватися. Найчастіше їх

доцільно застосовувати під час техніко-економічного обґрунтування

спорудження підприємства, вибору району будівництва й конкретного

будівельного майданчика, встановлення раціональної потужності об'єкта

будівництва, вибору форми відтворення основних фондів і виробничих

потужностей (нове будівництво, розширення, реконструкція, технічне

переоснащення чи модернізація устаткування), визначення технології

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5