| |||||
МЕНЮ
| Риторика Давньої ГреціїРиторика Давньої ГреціїВчення красномовства виникло з узагальнення і систематизації тих прийомів і методів ведення полеміки, спорів та диспутів, що одержали широке розповсюдження в античній Греції з її розвитим політичним життям і боротьбою різних партій за вплив на маси. У цих умовах уміння переконувати людей, наводити переконливі аргументи проти своїх опонентів, підкріплювати їх фактами, впливати не тільки на розум, але й на почуття й емоції слухачів, здобувало винятково важливе значення. От чому в античній Греції розробка проблем риторики починалася задовго до того, коли були створені надійні логіко-методологічні, психологічні і моральні основи й принципи, на які повинні спиратися суперечка, діалог, диспут або полеміка. Точніше кажучи, ці принципи й методи формувалися поступово в процесі узагальнення і систематизації тих прийомів, доводів і способів ведення полеміки або диспуту, що практикувалися в публічних промовах. Аналізуючи ці промови, давні греки одними з перших задалися метою пояснити, в чому полягає переконлива сила промови: чому з одною промовою ми погоджуємося, а з іншою – ні, чому одна з них переконує нас і змушує визнати доводи оратора, а в іншій ми виявляємо вади як у доводах, так і в самій побудові промови? Батьком науки про красномовство вважається давньогрецький поет, філософ і лікар Емпедокл (біля 490–430 р. до н. е.). Вихідці з грецьких поселень у Сицилії ритори Коракс і Тисій склали перші систематичні посібники з красномовства. Пізніше, слідом за красномовством судовим, у якому головну роль грало знання законів і звичаїв, у Давній Греції розробляються прийоми політичного і художнього красномовства. А саме: вміння переконливо викладати свою мову, дотепно відповідати на питання, говорити без підготовки (використовуючи пункти виступу попереднього опонента), сперечатися проти очевидності, збивати і плутати супротивника в суперечці і т. п. Ускладнення соціально-політичної обстановки в містах- державах (полісах) Еллади – збройні конфлікти між грецькими полісами, нападу зовнішніх ворогів, запекла боротьба аристократів і демократів, протиріччя між етнічними групами, інтриги в конкурентній боротьбі торгівельних кланів – призвело до наростання напруженості в суспільних відносинах. В аудиторіях і на площах закипіли жаркі дискусії по всіляких питаннях. Емоції переповняли тих, хто сперечався, навіть якщо предметом обговорення були проблеми природознавства або філософії. Бути шанованим серед громадян Давньої Греції, особливо в Афінах – культурному, економічному і політичному центрі Еллади, не маючи гарних навичок публічних виступів, стало неможливо. Тому виник гострий попит на розумних викладачів ораторського мистецтва і риторики. І одна за іншою почали виникати школи красномовства. Першими почали досліджувати ці проблеми софісти, багато з яких були також учителями риторики як особливого мистецтва красномовства, хоча це мистецтво виникло задовго до появи софістів. Привабливою рисою софістичної риторики був демократичний дух, прагнення допомогти кожному, хто бажає навчитися мистецтва красномовства, вмінню переконливо й аргументовано сперечатися зі своїми супротивниками. Софісти звертали також увагу на виховання у своїх учнів прагнення до волі висловлення своїх думок та вміння їх захищати, незважаючи на будь-які авторитети. Багато займалися вони й спеціальними питаннями проголошення та побудови промов. Однак згодом софістична риторика виродилася в свого роду словесне фехтування, ціллю її став не пошук й обґрунтування істини, а досягнення перемоги в словесному змаганні за будь-яку ціну. Для цієї мети використовувалися будь-які прийоми й засоби, починаючи від навмисного порушення законів і правил логіки, що одержали згодом назву логічних софізмів, і закінчуючи різними психологічними вивертами і неприпустимими з моральної точки зору методами ведення полеміки. Приваблива мета – вийти переможцем у кожній суперечці – залучала в численні школи риторики велику кількість учнів, що давало змогу організаторам і вчителям школи заробляти великі гроші. Таким чином, незважаючи на відомі заслуги в поширенні і пропаганді знань про прийоми ведення полеміки і мистецтво красномовства, софістична риторика до кінця V ст. до н. е. занепала і зійшла з історичної сцени. Це і не дивно, тому що вона не стала аналізувати і розробляти ті прийоми, методи і традиції, що сформувалися в реальній практиці ведення полеміки в публічних виступах кращих ораторів свого часу. У той час як ці оратори, виступаючи в народних зборах, суспільних форумах і судах, прагнули знайти істину і тим самим переконати своїх слухачів, у школах риторичної софістики намагалися навчити знаходити такі прийоми і виверти у веденні полеміки, за допомогою яких можна було перемогти в суперечці ціною різних логічних хитрувань, підтасування фактів, психологічного впливу на опонента й подібних некоректних і неприпустимих способів. Тому така риторика навряд чи має що-небудь спільне із справжнім мистецтвом красномовства, що ставить своєю головною метою за допомогою добре аргументованої, емоційно забарвленої і стилістично бездоганної промови насамперед переконати слухачів у істинності висунутих у ній положень. На відміну від цього софістична риторика, особливо в роки її занепаду, цілком орієнтувалася не на пошук істини і знання («епістеми»), а захист думок («докси»), затверджуючи, що такі думки постійно змінюються згодом у тієї ж самої особи, а тим більше різні вони в різних людей. Така орієнтація спиралася на принципи філософського релятивізму, що висувалися такими видними софістами, як Кратил, Горгій, Протагор. Релятивісти вважають, що оскільки наші знання постійно змінюються, то в них немає нічого достовірного й абсолютного. Такий висновок вони намагаються виправдати посиланнями на діалектику. Так, наприклад, один із засновників софістичної риторики Протагор, невірно інтерпретуючи діалектику Геракліта, настільки роздмухує момент відносного і минущого в людському знанні, що останнє начисто позбавляється об'єктивного змісту і перетворюється в чисто суб'єктивне вираження людини. «Людина є міра всіх речей існуючих, що вони існують, неіснуючих, що вони не існують». В історію риторики Протагор увійшов як виверткий софіст, здатний «більш слабкий аргумент виставити більш сильним». Найбільшим політичним оратором Давньої Греції був Демосфен Наполегливість і енергія перемогли. Демосфен переборов фізичні нестачі, довів ораторську техніку до досконалості, став найбільшим політичним оратором. Своїм прикладом він підтвердив найважливіший принцип: оратором може стати практично кожний, якщо не пошкодує для цього часу і праці. У своїх промовах Демосфен робив ставку на вплив публічного виступу на психіку людей, на їхню волю й емоції. Такому впливові сприяли відмінно поставлений голос Демосфена і ретельно пророблений ним текст промови з опорними і кодовими фразами. Кожна така фраза, у сполученні з чудово відпрацьованою мімікою та жестикуляцією, поетапно трансформувала психіку мас у потрібному ораторові напрямку так, що люди самі не зауважували моменту, коли під впливом слова Демосфена переходили на його сторону, навіть будучи споконвічно налаштованими проти ідей виступаючого… На питання: що складає найістотніше достоїнство оратора, Демосфен завжди відповідав: «По-перше, вимова, по-друге, вимова і, по-третє, знов-таки вимова». Оратор і великий політичний діяч Демосфен у своїх промовах закликав афінян до енергічної політики, викриваючи бездіяльність і продажність афінських правителів, і намагався згуртувати грецькі держави-карлики для спільної боротьби з ворогом. Його полум'яні промови були результатом великої праці, а ораторські прийоми будувалися на глибокому знанні психології слухачів. Демосфен гармонійно поєднав ораторську майстерність із пристрастю борця, переконаного в правоті своєї справи. «Не слова і не звук голосу складають славу оратора, а напрямок його політики», —– стверджував він. Поряд із Демосфеном Древня Греція дала ще цілу плеяду видатних ораторів, досконало володіючих мистецтвом усного слова і логікою переконання, що вміли зробити потрібний вплив на юрбу, нерідко спонукати її до безпосередніх дій. У списку знаменитих ораторів того періоду ми знаходимо імена Перикла, Ісократа, Горгия, Лікурга, Лісія, Есхіна, Гиперіда й інших майстрів красномовства. Одним з перших грецьких філософів виступив проти софістики і
заснованої на ній риторики Сократ, про погляди якого ми можемо судити по
діалогах його учня Платона, тому що сам він волів викладати своє навчання в
усних бесідах і не залишив ніяких письмових творів. Головним внеском – Ти упевнений, що не рогатий? – Цілком! – А як щодо того, чого ти не втрачав? – Те, що я не втрачав, залишається при мені. – Рогів не втрачав? – Ні! – Виходить, вони в тебе і залишилися… Що стосується Платона, то його відношення до софістики і навіть до
колишньої риторики взагалі було досить негативним. Він вважав, що ця
риторика пристосовується до смаків публіки, не піклується про істину і тому
являє собою не мистецтво, а скоріше вправність. Таку негативну оцінку
софістичної риторики Платон дає у своєму діалозі «Горгій», що безпосередньо
спрямований проти одного з засновників цієї риторики Горгія Леонтійського,
який користувався такою величезною славою серед своїх співгромадян, що в
його честь у Дельфах була поставлена золота статуя. Так само, як і Протагор
він вважав, що в мові і міркуванні не слід прагнути до чогось достовірного,
тому що в самому навколишньому світі немає нічого постійного й абсолютного. Софістичну риторику Платон розглядає не як мистецтво, а як «навичку і вправність», що по своєму призначенню схожа на кухарську справу. Усі подібного роду навички, хоча і роблять приємність, але являють собою різновид догідництва і служать не прекрасним, а низинним пристрастям. Тому він характеризує софістичне красномовство «як би кухарська справа для душі». Після прочитання цього діалогу може створитися враження, що Платон своє негативне ставлення переносить на всю існуючу до нього риторику і не зауважує того позитивного фактичного матеріалу, що був накопичений у процесі розвитку ораторського мистецтва. Але із самого тексту діалогу чіткої відповіді на це питання одержати не можна. Очевидно, позиція Платона стосовно попередньої риторики не була цілком негативною, але він вважав її теоретичні основи досить хиткими, а софістичний підхід і зовсім неприйнятним. Свою конструктивну позицію про план побудови й обґрунтування нової риторики Платон виразив у діалозі «Федр», на який звичайно посилаються дослідники. На його думку, нову риторику необхідно будувати на фундаментальних принципах діалектики і психології: з їхньою допомогою оратор буде розбиратися, з одного боку, в ідеях, на які він повинен спиратися в процесі переконання, а з іншого боку – у властивостях душі й індивідуальних особливостях людей, до яких він звертається з промовою. Саме риторичне мистецтво Платон порівнює з лікарським мистецтвом. «І в тому й іншому, – пише він, – потрібно вміти розрізняти природу – тіла в лікарському мистецтві, душі – у риторичному, якщо хочеш – не за допомогою рутини тільки і натасканості, але за всіма правилами мистецтва – тілу пропонувати ліки і їжу… душі – мови і належні заняття, що вселили б у неї бажане для тебе переконання і чеснота». Таке переконання досягається тільки в тому випадку, коли оратор «буде досить знаючий, щоб сказати, яка людина й у залежності від чого піддається переконанню; коли він могтиме, розрізняючи дану особу, пояснити собі, що природні властивості його… саме такі, що до цих природних властивостей у даному випадку потрібно звертатися з такими-то промовами для переконання в тому й тому, – коли він усе це засвоїв, а поверх того зміркував, при якому зручному випадку і коли варто говорити й утримуватися; розпізнав, коли вчасно і несвоєчасно говорити лагідно, жалісно, перебільшено, застосовуючи усі види мови, які тільки він вивчив, – тоді, і тільки тоді, розробка мистецтва доведена до прекрасної досконалості». Варто особливо підкреслити, що для Платона переконання ґрунтується тільки на щирих доводах, а не на думках і ймовірних судженнях. У зв'язку з цим він критикує відомого в той час ритора і логографа (укладача мов) Тісія, що був відомий тим, що прагнув не до розкриття істини, а скоріше до того, щоб зробити своєю мовою найбільш сприятливе враження на суддів і тим самим виграти процес. Нецікаво також порівняти погляди Ісократа, риторична школа якого
користувалася в той час великою славою, з ідеями і принципами, на яких Очевидно, що такі рекомендації мало чим можуть допомогти в оволодінні
ораторським мистецтвом, але Платон і не переслідував подібної мети. Його
головні зусилля були спрямовані на те, щоб знайти такі загальні принципи
аргументації, що могли додати мови не тільки добірність і ясність, але
насамперед переконливість. Такі принципи він сподівався знайти в діалектиці
та психології. Психологічні підстави риторики Платон вбачав у знанні
характеру і щиросердних особливостей слухачів, перед якими виступає оратор. Однак головна заслуга Платона полягає в розробці й удосконаленні того методу ведення бесіди, полеміки і диспуту, що широко практикував його вчитель Сократ. На цій підставі цей метод часто називають сократичним, або діалогічним. Багато хто навіть думає, що саме звідси бере свій початок і діалектика, якщо, звичайно, керуватися етимологічним походженням давньогрецького слова «діалего», що означає вести бесіду, полеміку, суперечку. Але вже сам Платон уживає цей термін у «Федрі» в іншому змісті, а Аристотель, як ми покажемо нижче, під ним має на увазі теорію несилогістичних умовиводів. Сократ, як можна судити за свідченням Платона, розглядав діалог як
питально-відповідний метод пошуку істини, у якому беруть участь, принаймні,
дві людини, один із яких задає питання і, по суті справи, керує діалогом, а
іншої відповідає на них. Шляхом систематичної постановки запитань можна в
остаточному підсумку прийти або до вирішення питання або ж максимально
зблизити позиції учасників діалогу. От чому мистецтво цілеспрямованої
постановки питань з таким розрахунком, щоб привести співрозмовника до
протиріччя з раніше висловленими припущеннями, Сократ називає маєвтикою,
або «мистецтвом сповитухи», тому що маєвтика допомагає народженню істини. Сам Платон, будучи учнем Сократа, найбільшою мірою сприяв розвиткові й пропаганді діалогу як нового методу аргументації, що у значній мірі відповідав шукаючому, творчому духові античної думки. По суті справи, йому ми і зобов'язані знайомством з цим методом аргументації, яким широко користувався Сократ. Усі твори Платона, за винятком «Апології Сократа», написані у формі діалогів, де позицію самого автора виражає Сократ. Живий обмін думками по спірних питаннях, ретельний аналіз доводів за і проти, виявлення протиріч і відмовлення від колишніх припущень і узагальнень, детальний аналіз фактів і безперервний пошук істини – от що скоряє і спокушеного сучасного читача в майстерно написаних діалогах Платона, що протягом майже двох з половиною тисячоріч вважаються блискучими зразками інтелектуальної художньої прози. Саме відношення до риторики, як ми бачили, не залишалося в Платона незмінним. Якщо в «Горгії» він ототожнює її з вправністю і навичкою на зразок повареної справи, то в «Федрі» вона вже розглядається як визначене мистецтво, що бідує, однак, у реформуванні на основі філософських і психологічних принципів. Варто також звернути увагу на те, що Платон вважає прийнятними в риториці тільки щирі доводи, хоча в діалогах можна зустріти в нього й аналогії і правдоподібні узагальнення. Логічної сторони аргументації він майже не стосується у своїх творах. Проблеми риторики з логічної точки зору особливо ретельно досліджував учень Платона Аристотель, що присвятив їм ряд творів, серед яких варто виділити його знамениту «Риторику». У ній риторика визначається як навчання, що сприяє «знаходженню можливих способів переконання щодо кожного даного предмета». Це, на думку Аристотеля, «не складає задачі якого-небудь іншого мистецтва, тому що кожна інша наука може повчати і переконувати тільки щодо того, що належить до її області. Загальний характер риторики, як мистецтва переконання, по своїй природі подібний із діалектикою, що, на думку Стагірита, також «має справу з усіма науками, а не з яким-небудь одним визначеним родом». І в риториці, і в діалектиці приходиться переконувати людей як розбирати, так і підтримувати яку-небудь думку, як виправдатися, так і обвинувачувати. Для правильного розуміння поглядів Аристотеля необхідно враховувати те
розходження, що він проводить між аналітикою і діалектикою. Аналітика для
нього тотожна формальній логіці, точніше, теорії силогістичних умовиводів. Що стосується самого процесу переконання, то автор «Риторики» розрізняє, з одного боку, способи або прийоми переконання, що «не нами винайдені» і називає їхній «нетехнічними», а з іншого боку – «технічні» методи, що «можуть бути створені нами за допомогою методу і наших власних засобів». До першого роду відносяться усілякі факти, дані, свідчення й подібні посилки, на які спираються в доказових і правдоподібних міркуваннях. Сам Аристотель зараховує до них свідчення очевидців, письмові договори, клятви і навіть показання, дані під катуванням. У сучасній логіці вони найчастіше називаються посилками, підставами доказу, нерідко також аргументами або доводами. Щоб уникнути непорозумінь помітимо, що надалі під аргументацією ми будемо розуміти не тільки аналіз доводів або аргументів, але весь процес переконання, що включає також обговорення способів висновку висновків з цих аргументів. Аристотель відносить до технічних засобів переконання саме ці способи
висновку, за допомогою яких аргументи, тобто нетехнічні способи переконання
по його термінології, зв'язуються з виведеними з них висновками. Найбільш
розповсюдженими формами логічного висновку є дедуктивні умовиводи, у яких
висновок з логічною необхідністю випливає з посилок як аргументів. Сам Оскільки, однак, явне і розгорнуте використання дедуктивних і
індуктивних умовиводів вкрай ускладнило б мову, то в риториці Аристотель
рекомендує використовувати більш гнучкі й ослаблені їхні варіанти, а саме
замість силогізмів – ентимеми, а в індукції – приклади. Під ентимемою, як
уже відзначалося вище, мають на увазі скорочений силогізм, у якому
пропущена та або інша посилка, хоча вона мається на увазі, а в разі потреби
її неважко відновити. У реальному міркуванні люди практично так завжди і
роблять, і саме тому Аристотель рекомендує так само підходити й до
риторики. Точно так само в звичайній мові досить послатися на типовий
приклад, що може навести на індуктивне узагальнення. Не випадково тому
індукцію називають ще наведенням. Чітке розходження між основними поняттями
та методами логіки і діалектики, з одного боку, і риторики, з іншого, Ентимеми, на думку Стагірита, повинні відігравати вирішальну роль у риториці, оскільки вони переконують сильніше, ніж приклади. «Прикладами, – пише він, – варто користуватися в тому випадку, коли не маєш доказу, тому що для того, щоб переконати, потрібно (який-небудь) доказ; коли ж є ентимеми, то прикладами варто користуватися як свідченнями, поміщаючи їх слідом за ентимемами у виді епілогу. Якщо їх поставити на початку, то вони схожі на наведення, а риторичним промовам наведення не властиве, за винятком деяких випадків; коли ж вони поміщені наприкінці, вони походять на свідчення, а свідчення завжди збуджують довіру». Особливу увагу автор «Риторики» звертає на розходження між ентимемами
двох видів: діалектичними та риторичними, у яких посилки мають загальний,
універсальний характер, з одного боку, і з іншого, ентимемами частки
характеру. Для характеристики перших Аристотель використовує поняття топа,
або загального місця. «У них, – пише він, – ми говоримо загальними місцями Було б, однак, помилкою вважати, що Аристотель займався тільки
аналізом логічних проблем риторики і не враховував ролі емоцій, настроїв,
почуттів і схильностей слухачів у процесі їхнього переконання. Усякий, хто
хоча б швидко ознайомиться з його «Риторикою», переконається, що він на
відміну від Платона не обмежується тут найзагальнішими рекомендаціями, а у
властивій йому послідовній і систематичній манері докладно аналізує ці
питання. Головний докір, що він робить софістичній риториці, полягає в
тому, що остання майже винятково обмежувалася емоційною і стилістичною
сторонами риторики, ігнорувала логічні підстави переконання, а в ряді
випадків свідомо прибігала до софізмів для перемоги в публічній суперечці. Переконливість промов у величезному ступені залежить від емоційної
природи людей або, як говорить Аристотель, від їхніх пристрастей. Під
впливом пристрастей виникає або зникає довіра людей, з ними ж зв'язана
зміна їхніх рішень по різних питаннях, почуття задоволення і невдоволення,
що виражається в гніві, жалі, страху і т. п. Оскільки саме пристрасті часто
впливають на поводження людей, то Аристотель усю другу частину своєї З емоційною стороною промов тісно пов'язаний їхній стиль. Щоб промова зробила належне враження, стиль повинний бути повний почуття, відбивати характер і відповідати істинному стану речей. Тому про речі, що викликають презирство й обурення, радить великий грек, необхідно говорити мовою гнівною, про речі похвальні – із замилуванням, а про речі, що збуджують смиренність і жаль, – мовою смиренною. Іншими словами, щире положення речей диктує відповідний стиль промови. Завершуючи короткий огляд поглядів Аристотеля на риторику, ми бачимо,
що в його творах знайшли відображення всі найважливіші принципи, на яких
ґрунтується доказовість, емоційно-психологічна і стилістична адекватність
публічної мови. Можна з повною впевненістю сказати, що «Риторика» |
ИНТЕРЕСНОЕ | |||
|