Вопросы на экзамен по международным отношениям и внешней политике

сторони домовилися відновити нормальні й дружні відносини. Проте Югославія

не поспішала повернутися до «табору» або до військово-політичного союзу. В

1961 р. вона стала одним із засновників Руху неприєднання. Тіто вважав себе

його лідером, а Рух — утіленням комуністичних ідей про підтримку країн, що

визволилися від колоніалізму. В наступні роки країни ЦСЄ розвивали

відносини співробітництва з Югославією, хоча траплялися й розбіжності в

позиціях, коли Югославія надавала перевагу підтримці країн Азії й Африки.

76. Угорська криза 1956 року та реакція світового співтовариства.

Подальшій сталінізації країн Східної Європи поклала край смерть Й.

Сталіна. Перші ознаки змін з'явилися в СРСР, не могли вони не відгукнутися

у «соціалістичному таборі». Але зміни, ініційовані в СРСР «згори», в інших

східноєвропейських країнах блоку доповнилися небаченими після другої

світової війни подіями: виступами проти самої соціалістичної системи

робітників та інтелігенції. Особливо несподіваною для ідеологів соціалізму

була участь у цих виступах робітників. Адже соціалістичні революції

здійснювалися від імені пролетаріату й заради приведення його до влади.

Практика соціалізму не підтверджувала цю ідеологічну тезу ні в СРСР, ні в

Східній Європі. Але опір «пролетарському ладу» з боку пролетаріату почався

саме у Східній Європі.

Першим його виявом стали події в Берліні червня 1953р. Будівельникам у

столиці НДР підвищили норми виробітку, вони вийшли на демонстрацію, а до

них приєдналися інші робітники. 17 червня такі ж демонстрації пройшли в

інших містах НДР. На вулиці Східного, або, як його тоді називали,

«демократичного», Берліна були виведені радянські танки, поліція НДР.

Пролунали постріли, загинули і радянські солдати, і поліцейські, і

демонстранти. Ці придушені зброєю протести вперше після закінчення другої

світової війни засвідчили той факт, що радянська модель соціалізму потребує

підтримки Радянської Армії.

Тим часом у травні 1955 р. було створено Організацію Варшавського

договору. Безпосереднім приводом для цього послужив вступ ФРН до НАТО.

Тепер присутність радянських військ у країнах Східної Європи могла

виправдовуватися не тимчасовими обставинами повоєнного врегулювання, а

умовами Договору.

Величезний резонанс не тільки в СРСР, а й в усьому «соціалістичному

таборі» мав XX з'їзд КПРС, і насамперед славнозвісна доповідь на ньому М.

Хрущова, в якій було розвінчано Й. Сталіна і засуджено репресивний стиль

його керівництва, злочини й насильство, які він санкціонував. Таким чином

увесь світ почув про те, про що і в СРСР, і в Східній Європі більшість

людей знала або здогадувалася.

Оскільки «молодші Сталіни» в усіх країнах «табору» в період

сталінізації змагалися між собою, хто краще скопіює радянську модель

соціалізму, їхнє становище в країнах стало ще неприйнятнішим, ніж раніше.

«Угорським Сталіним» був М. Ракоші. Як і інші керівники угорських

комуністів, кілька десятків років він провів в СРСР. Загалом після поразки

комуністичної влади в Угорщині в 1919 р. багато комуністів емігрували в

радянську Росію, брали участь у громадянській війні, а потім — у

соціалістичному будівництві.

Ракоші встановив жорсткий «сталінський» режим в Угорщині. Він не раз

визнавав, що планує приєднати Угорщину до СРСР. У Радянському Союзі

усвідомлювали, що продовження курсу Ракоші небезпечне. В червні 1953 р. на

посаду прем'єр-міністра був призначений учений-економіст Імре Надь. Але М.

Ракоші не залишив спроб повернутись до влади. І в 1955 р. І. Надя було

усунуто з посади у зв'язку з обвинуваченням у «дрібнобуржуазному ухилі».

Улітку 1956 р. обстановка в Угорщині знов загострилася й залишалася

вибухонебезпечною до осені. В СРСР Ракоші продовжували вважати «надійним».

Але в партії, в країні зростала кількість прихильників І. Надя.

Події в Польщі стали стимулом для угорських виступів. Не допомогло й

те, що з липня 1956 р. угорських комуністів очолив прихильник Ракоші Е.

Гере. В жовтні 1956 р. масові демонстрації на вулицях Будапешта почали

переростати у збройне повстання. За повну відмову від спадщини

Сталіна—Ракоші виступали студенти, інтелігенція, до них приєдналися

військові підрозділи та робітники.

Демонстрація студентів і мешканців Будапешта біля будинку парламенту

23 жовтня була розстріляна військами державної безпеки Угорщини. Це

викликало нове загострення ситуації. На вулицях почалися самосуди над тими,

кого підозрювали в належності до держбезпеки, спалювалась марксистсько-

ленінська література, був зруйнований пам'ятник Й. Сталіну. Щоб заспокоїти

маси, І. Надя терміново призначили на посаду Голови Ради Міністрів. Але

революція тривала. 24 жовтня в події втрутилися введені в Будапешт

радянські війська. На широкий опір вони тоді не натрапили, але політична

боротьба загострилася. І. Надь зажадав виведення радянських військ із

Будапешта і поставив навіть у попередньому плані питання про нейтралітет

Угорщини та її вихід з Варшавського договору. Водночас він запевняв, що

Угорщина має намір зберегти соціалізм і дружні відносини з Радянським

Союзом. 25 жовтня біля парламенту знов почалася стрілянина, на цей час на

майдані були присутні радянські військові. Лідером Угорської партії праці

було обрано замість Гере Я. Кадара, але водночас почався процес відродження

тих партій, які в перші роки після другої світової війни входили в коаліцію

з комуністами. Ракоші виїхав до СРСР. ЗО жовтня радянські війська покинули

Будапешт.

Тим часом міжнародна обстановка несподівано загострилася через агресію

Великобританії, Франції та Ізраїлю проти Єгипту. США не підтримали своїх

союзників. СРСР погрожував застосувати ракети, щоб захистити Єгипет. США, з

одного боку, підтримували угорські виступи проти радянського домінування,

навіть заохочували їх, з іншого — вони не були готові надати цим виступам

реальну підтримку, і це розуміли в Радянському Союзі.

Ще до згаданого виведення радянських військ із Будапешта, 27 жовтня,

командування Радянської Армії почало підготовку нової операції. В Угорщину

були терміново перекинуті нові військові підрозділи. Посольство СРСР в

Угорщині, яке очолював Ю. Андропов, характеризувало перебіг подій у країні

як «контрреволюцію», хоча насправді вони являли собою виступ народу проти

тоталітаризму, за суверенітет і більш прийнятну модель соціалізму.

Друге радянське воєнне втручання відбулося 4 листопада. І. Надь

спробував припинити його підготовку, загрожуючи виходом Угорщини з ОВД і

зверненням до ООН. Не допомогло. Радянські війська здобули Будапешт, великі

міста країни. В Будапешті точилися запеклі бої за кілька ключових пунктів,

де зосередились озброєні повстанці. Революція угорського народу була

придушена силою. Останнім упав 11 листопада комбінат «Чепель». І. Надь

спробував знайти притулок на території югославського посольства, яке

підтримувало його боротьбу з залишками сталінізму. Згодом його заарештували

радянські представники. В 1958 р. після судового процесу над І. Надем та

його співробітниками всі вони були страчені. Новий уряд очолив Я. Кадар.

Радянська Армія залишилася в країні. З 23 жовтня 1956 р. до січня 1957 р. з

угорської сторони загинуло 2502 особи, з радянської — померли від ран,

пропали безвісти 720. Тільки в січні 1957 р. припинився загальний страйк

підприємств. У перші місяці після придушення повстання Угорщину залишило

200 тис. чоловік, головним чином молодь, спеціалісти.

. Угорські події мали вагомий резонанс у США та Західній Європі. З

компартій вийшла значна кількість відомих діячів культури, акторів,

письменників, які вступили в їхні лави під час антифашистської боротьби і

притягували до партій симпатії населення.

Так завершився 1956 рік.

77. Втручання краї ОВД у справи Чехословаччини. Доктрина Брежнєва.

«Празька весна» 1968 р. «Доктрина Брежнєва»

Після подій в Угорщині 1956 р. розміщення радянських військ на

території країн Східної Європи набуло правового оформлення. У 1956—1957 рр.

відповідні угоди Радянський Союз підписав з Польщею, НДР, Угорщиною та

Румунією, в 1968 р. — з Чехословаччиною. В угодах, зокрема, зазначалося, що

пересування радянських військ по території приймаючої країни має

погоджуватися з її урядом.

. Хоча ОВД була європейською структурою, вона втягувалася й у світові

кризи. Так, під час кризи навколо розміщення радянських ракет на Кубі в

1962 р. Главком ОВД 23 жовтня наказав ужити заходів до підвищення

боєготовності військ і флотів ОВД. До речі, до таких самих заходів

удалося в Західній Європі командування НАТО.

ЧРСР була єдиною країною Сх. Є., яка до др-ї Св, війни зазнала парл.

демократію і гарантовані свободи. З 1963р. 1-й сек. КПЧ А. Новотний

розпочав лібералізацію. Почала складатися інтелектуальна опозиція, яка

набрала розмаху у 1967р, вона поширилася і на студентські кола. В самій КПЧ

розмежування між лібералами (А. Дубчек) та антилібералами. 5.01.68р.

Новотний - відставка, а керівник КПЧ А.Дубчек, березень президент - Л.

Свобода. Дубчек вважав, що соц. система може існувати і в атмосфері

індивідуальної свободи, що не збігалося з методами СРСР.04.1968р. "

Програма діяльності партії": забезпечувались умови для діяльності інш.

партій, свободи слова: цензуру преси скасовано, надано право їздити за

кордрон, реабілітація жертв тероту. Для СРСР Чехословацькій прецендент

встановив небезпеку. Страждав авторитет СРСР перед КП світу, і він утарчав

своїх прихільників. Міністр оборони СРСР А.Гречко стояв за ліквідацію

чехословацької єресі. 21.08.68р. ЗС СРСР ПНР, Угорщини, НДР і Болгарії

перетнули кордон ЧРСР. Росіяни захопити ЦК КПЧ, заарештували Дубчика.

Позачерговий з'їзд КПЧ зібрався на одному з празьких заводів, 22

серпня Брєжнєв змушений був визнати, що обставини в ЧРСР склалися гірше ніж

це видавалося, почалося розпочинати переговори. 23.08. у Москві переговори

з Дубчиком і Свободою. Чехословацькі керівники пообіцяли вжити заходів для

посилення соціалізму і робітничого руху шляхом контролю над ЗМІ.

Керівництво КПЧ маневрувало, не бажаючи вдаватись до репресій,

згубність яких для всіх без винятку показали сталінські часи. Зважаючи на

досвід Угорщини, вони невпинно повторювали, що Чехословаччина залишається

членом Варшавського договору, проводитиме спільну з країнами ОВД зовнішню

політику. Тим часом на території Чехословаччини влітку 1968 р. майже

постійно проходили військові маневри країн ОВД, серед учасників яких

переважали радянські військовослужбовці.

Керівництво Чехословаччини зазнало тиску на кількох нарадах

представників правлячих партій п'яти соціалістичних країн (Румунія не брала

участі в цих нарадах). Наради відбулися в Дрездені, Варшаві, Братиславі як

за участі чехословацьких представників, так і без них. У липні 1968 р.

пройшли двосторонні переговори між вищими представниками КПЧ і КПРС у

Чієрнє-над-Тисою (Словаччина). Празький уряд продовжував реформи,

незважаючи на гостру критику, хоча і вживав заходів, яких від нього

вимагали. Тодішні керівники України були, до речі, серед найсуворіших

критиків.

Нарешті п'ять країн ОВД наважилися на крайній крок. 21 серпня 1968 р.

почалася окупація Чехословаччини військами СРСР, НДР, Угорщини, Польщі та

Болгарії. Переважали, звісно, радянські війська. Як і в 1956 р. в Угорщину,

основна маса радянських частин попрямувала в Чехословаччину з плацдармів в

Україні. Країна була окупована практично за день. Президент Л. Свобода дав

наказ чехословацькій армії не чинити опору. Отже, жертв було небагато. Але

народ одностайно виступив проти окупації, кидаючи в обличчя радянським

солдатам і офіцерам слова болю і протесту. Мешканці Праги будували на

вулицях барикади, щоб завадити просуванню радянських танків, кидали в них

пляшки з пальним.

Операція була проведена нібито за «запрошенням» групи чехословацьких

керівників. Але їхні прізвища так і залишилися в той час невідомими. Більше

того, надії на негайне сформування нового покірного керівництва

чехословацької партії й уряду не справдилися. Окупанти були змушені

перевезти керівників Чехословаччини на чолі з О. Дубчеком до Москви, де під

тиском Кремля вони підписали згоду на «тимчасову» окупацію, щоб «попередити

агресію країн НАТО».

Преса

В цей час у радянській партійній пресі з'явилося кілька статей, в яких

стверджувалося, що у відносинах між соціалістичними країнами не слід

дотримуватися «формальних» принципів суверенітету. І якщо в одній з країн

«табору» виникає «загроза соціалістичним завоюванням», інші країни-союзниці

мають право втрутитися в її справи. Зміст цих статей на Заході був

охарактеризований як «доктрина обмеженого суверенітету» або «доктрина

Брежнєва», Сам Брежнєв таку термінологію не вживав, хоча, безумовно,

поділяв згадану позицію.

. В сентябре 68 года "Правда" сделала заявление, оправдывающее вторжение.

Внем подтверждался провозглашенный Хрущевым принцип, что "каждый народ

идет к социализму собственным путем", но жестко ограничивалась свобода

выбора такого пути - он не должен был угрожать социализму в самой стране,

основопологающим интересам других социалистических государств и

международному рабочему движению, борещемуся за социализм. Из этого

вытекало, что если подобная угроза возникнет, то прочие социалистические

старны имеют право и обязаны вторгнуться в такое государство и устранить

эту угрозу силой. СССР и иные социалистические старны, выполняя свой

интернациональный долг перед народами ЧССР и защищая их завоевания,

должны были действовать решительно против антисоциалистических сил в

ЧССР. Эта декларация, вскоре получившая известность под названием

"Доктрины Брежнева", стала основополагающим текстом, который определял

отношения СССР с его союзниками.

У грудні 1968 р. був підписаний Договір між СРСР і ЧССР про розміщення

радянських військ у Чехословаччині. Інші країни ОВД вивели свої війська з

країни. Згодом О. Дубчека призначили послом у Туреччині, а невдовзі він уже

працював інженером у Словаччині.

Введення військ ОВД у Чехословаччину залишило глибоку травму в душах

чехів і словаків. У січні 1969 р. на Вацлавському майдані в центрі Праги на

протест проти окупації спалив себе студент Ян Палах. Тепер біля цього місця

споруджено меморіал, яким вшановано пам'ять цього чеського патріота та

інших жертв комунізму.

Після подій 1968 р. нова хвиля антикомунізму прокотилася по західному

світові, знову зменшилася чисельність компартій. Тимчасово припинилися

переговори з роззброєння між США і СРСР, пройшли бурхливі засідання в Раді

Безпеки 00Н, хоча США явно не заперечували проти того, що Чехословаччина

має залишатися в «радянській сфері» впливу. Тодішній посол СРСР у США А.

Добринін написав пізніше у своїх мемуарах, що відносно слабка реакція

Заходу на вторгнення в Чехословаччину відіграла свою роль через 10 років,

коли в Кремлі вирішувалося питання про нове вторгнення, на цей раз в

Афганістан. Це останнє вторгнення, проте, стало одним з найважливіших

факторів прискорення розпаду СРСР і компрометації комуністичної ідеології.

78 Тгренадська війна в Катаї та проголошення КНР.

Громадянська війна між китайськими комуністами та націоналістами. На

початку 1947 збройні сили націоналістичного Китаю здобули свої останні

перемоги. Але в квітні становлення Чан Кайші (керівник націоналістичного

руху) раптово погіршало. До середини 1947 комуністи заволоділи майже всією

Маньчжурією. Зброя, яку постачали США потрапляла до комуністів, оскільки

багато офіцерів збройних сил часто продавали її або самі переходили на бік

супротивника. Генерал Маршалл оголосив про свій намір запропонувати

програму економічної допомоги Китаю, вона передбачала надання кредиту на 15

місяців у розмірі 570 млн. доларів, який мав бути використаний на цивільні

потреби. Вона стала відома, як “Акція допомоги Китаєві”. Проте було вже

запізно і величезна підтримка, яку отримав націоналістичний уряд, уже не

допомогла йому подолати численні труднощі.

. Іноземна допомога Китаєві з 1945-49 досягла 2245 млн. доларів, 90%

надійшли з США. Приблизно половина цих кредитів була використана на

воєнні цілі.

18 жовтня 1948 урядові війська залишили Чаньчунь, столицю Маньчжурії,

отож націоналістичний Китай остаточно втратив Маньчжурію. Завоювання

комуністів Північного Китаю велося з різних напрямків. На початку 1949 Чан

Кайші почав мирні преговори. Мао Цзедун у своїй відповіді висловив вимоги,

які практично означало встановлення комуністів на всій території Китаю. 22

січня війська комуністів зайняли Пекін. 25 січня націоналістичний уряд

подав у відставку.

20 квітня знову почався наступ комуністичних збройних сил. Велися бої,

виникали повстання, очолювані генералом Ма Пуфунем. Але 21 вересня 1949 Мао

Цзедун у присутності 600 делегатів проголосив Китайську Народну Республіку.

Після тривали поразок націоналістичному Китаєві залишився лише о, Тайвань,

Пескадорський архіпелаг та кілька прибережних островів.

. Перемога Комуністичної партії Китаю стала можливою завдяки сприятливій

міжнародній ситуації, зокрема перемозі країн антигітлерівської коаліції

над фашизмом, розгромові мілітаристської Японії, суттєвій допомозі

Радянського Союзу.

Уряд КНР оголосив про намір установити нормальні відносини з усіма

країнами, включаючи й капіталістичні, на засадах рівності, взаємної вигоди

та поваги суверенітету. Підкреслювався миролюбний характер

зовнішньополітичного курсу країни. Разом із тим китайські керівники

висунули гасло «триматися однієї сторони», тобто СРСР. Визначений курс

зумовлювався ворожою політикою США до комуністичного уряду КНР. Зробивши

свій вибір, КНР стала щирим союзником СРСР. Керівництво КПК відчувало

гостру потребу в його допомозі.

Війна в Кореї та участь у ній КНР ще більше загострила американо-

китайські суперечності, підкресливши особливе значення для КНР підтримки з

боку Радянського Союзу. Пекін неодноразово заявляв публічно про позитивну

роль СРСР у справі розбудови народного господарства в КНР. Водночас

китайські дослідники зазначають, що радянсько-китайські відносини «не були

вільними від суперечностей, а єдність — від боротьби».

Бірма була першою країною поза комуністичним блоком, яка визнала уряд

Мао Цзедуна (грудень 1949). За нею відразу це зробила Індія,

проконсультувавшись з іншими країнами Британської співдружності. Потім

Пакистан, Норвегія, а 6 січня і Великобританія визнала комуністичний Китай.

Вона зробила це внаслідок тиску своїх азійський домініонів, маючи на меті

зберегти важливі комерційні інтереси, які вона мала в Китаї. Для США

визнання Китаю означало б відмову від їхнього зобов’язання щодо захисту

Тайваню та збройних сил китайських націоналістів, які там перебували та

передачу їх комуністам. Що ж до Франції, то вона вагалась аж до того дня,

коли Мао Цзедун визнав комуністичний уряд В”єтміню в Індокитаї (25 січня

1950).

ООН за постановою Ради Безпеки від 14 січня 1950 відмовила СРСР у

пропозиції виключити націоналістичний Китай з ООН. СРСР висловив ультиматум

та оголосив бойкот Раді Безпеки, це стало початком кризи ООН, яка тривала

до початку війни в Кореї, повернення СРСР 1 серпня 1950 в Раду Безпеки.

79 Війна в Кореї та її наслідки.

Воєнний конфлікт на Корейському півострові 1950—1953 рр.

. Відповідно до угод між союзниками про організацію повоєнного миру на

Далекому Сході територію Кореї було поділено по 38-й паралелі на дві зони

відповідальності: на північ — Радянської Армії, на південь —американських

військ.

Це розмежування мало суто тимчасовий характер, а його мета полягала в

поділі зусиль із розгрому дислокованих там японських військ, прийнятті

їхньої капітуляції, ліквідації наслідків сорокарічного колоніального

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16