Принципы гражданско-процессуального права Украины

30 ЦПК), зокрема, вимагає від громадян і юридичних осіб письмові і речові

докази або надає повноваження на їх одержання (п. 7 ст. 143 ЦПК). Суд

контролює розпорядчі дії сторін і не приймає відмови від позову, визнання

позову відповідачем і не затверджує мирової угоди сторін, якщо ці дії

суперечать законові або порушують чиї-небудь права й охоронювані законом

інтереси (ст. 103 ЦПК). Залежно від з'ясованих обставин суд може вийти за

межі заявлених позивачем вимог, коли це необхідно для захисту прав та

інтересів підприємств, установ, організацій або громадян (ст. 203 ЦПК). В

окремих випадках суд може відступити від рівності часток кожного з подружжя

при поділі майна, яке є спільною (сумісною) власністю, враховуючи інтереси

неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, які заслуговують на

увагу (ст. 28 КпШС).

Публічний характер мають повноваження суду порушити за своєю ініціативою

розгляд питання про забезпечення позову (ст. 149 ЦПК) і забезпечення

можливих для відповідача збитків (ст. 158 ЦПК), про виправлення недоліків у

постановленому ним рішенні (статті 213—215 ЦПК), виконавче провадження у

справах про стягнення аліментів, відшкодування шкоди тощо (ст. 356 ЦПК).

Суд, який розглядає касаційну скаргу чи протест у порядку судового нагляду,

не зв'язаний доводами касаційної скарги або протесту і повинен перевірити

справу в повному обсязі (статті 310, 336 ЦПК). Принцип публічності

реалізований також в правах громадян, які можуть в інтересах інших осіб

оскаржити допущені стосовно їх неправильності в справах виборців та в

справах громадян, які мають право брати участь у референдумі (ст. 239 ЦПК).

Таким чином, не тільки для кримінального, а і для цивільного процесу

властивий принцип публічності, який визначає процесуальне становище суду,

органів прокуратури, органів державного управління, підприємств,

організацій і громадян, яке характеризує їх процесуальну діяльність в

інтересах держави та суспільства і охоронюваних законом прав громадян,

незалежно від волевиявлення заінтересованих осіб (див. гл. 6-8).

У теорії цивільного процесу зазначені положення змісту принципу

публічності самостійно не виділяються, а включаються до змісту принципу

диспозитивності, внаслідок чого штучно поєднуються різнопланові за суттю

можливості, що визначають процесуально-правове становище органів держави.

Загальновизнано в літературі, що реально забезпечені правові можливості

кожної із сторін доказувати перед судом свої вимоги і заперечення і

добиватися справедливого рішення, становлять суть змагальності, хоч вони і

характеризують реалізацію процесуальних прав сторін, можливість

розпорядження ними, що притаманно принципу диспозитивності. А тому

втручання держави в особисті, індивідуальні, приватно-пра-вові відносини, в

цивільні справи шляхом наділення суду, органів прокуратури, державного

управління, підприємств, установ, організацій і окремих громадян цивільними

процесуальними повноваженнями, спрямованими на захист прав інших осіб,

державних і громадських інтересів, становить зміст самостійного принципу

публічності. Цей принцип тісно взаємодіє з принципом диспозитивності,

змагальності і створює належну гарантію для їх реалізації, як і останні

забезпечують його функціонування.

Принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення.

Суду в чинному законодавстві про судоустрій і судочинство України не

реалізований. Концепція судово-правової реформи в Україні, схвалена

Постановою Верховної Ради України 28 квітня 1992 р., передбачає створення

системи апеляційних і касаційних судів, але не визначає їх предметної і

функціональної компетенції.

5. Принципи, закріплені законодавством про судочинство.

Диспозитивність.

(Від лат. dispono — розпоряджаюся) полягає в наданій заінтересованим

особам, які беруть участь у справі (ст. 5, 98 ЦПК), можливості вільно

здійснювати свої права (матеріальні і процесуальні), розпоряджатися ними,

виконуючи процесуальні дії, спрямовані на порушення, розвиток і припинення

справи в суді, а також використовувати інші процесуальні засоби з метою

захисту суб'єктивних майнових і особистих немайнових прав і охоронюваних

законом інтересів, державних і громадських інтересів. Зміст диспозитивності

розкривається в літературі неоднозначне.

Право громадян на звернення до суду за захистом і на судовий захист

закріплене в статтях 35, 55, 56 Конституції України, отже, принцип

диспозитивності спирається на конституційну основу.

Диспозитивний характер мають права сторін, визначені ст. 103 ЦПК, за

якою позивач може протягом усього часу розгляду справи по суті змінити

підставу чи предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог

або відмовитися від позову. Відповідач має право визнати позов повністю чи

частково. Сторони можуть закінчити справу мировою угодою в усякій стадії

процесу, вимагати виконання рішення, ухвали, постанови суду. Отже, принцип

диспозитивності характеризується такими положеннями: 1) хто хоче здійснити

своє право, повинен сам потурбуватися про це — vigila-ntibus jura scripta

sunt; 2) особа, якій належить право, може від нього відмовитись — volentum

non fit injuria; 3) нікого не можна примушувати пред'явити позов проти

своєї волі — nerno inventus cogere cogitur; немає судді без позивача —

nemno judex sine actore; 4) суд не повинен виходити за межі вимоги сторін —

judex ne eat ultra petita partium, ultra petita non cognoscitur, за

винятками, встановленитми законом; 5) правом розпоряджатися об'єктом

процесу — res in judicatum deducta.

Диспозитивністю визначаються також права інших осіб, які беруть участь у

справі. Треті особи, котрі заявляють самостійні вимоги на предмет спору,

користуються усіма правами позивача (ст. 107 ЦПК). Прокурор може

відмовитись від заявленої ним вимоги або змінити її (ст. 120 ЦПК). Органи

державного управління, профспілки, підприємства, установи, організації і

окремі громадяни, які захищають права інших осіб, користуюються правами

сторони, за винятком права закінчувати справу мировою угодою (ст. 122 ЦПК).

Зміст принципу диспозитивності закріплений в інших правах осіб, які беруть

участь у справі, та визначаються системою цивільних процесуальних

правовідносин в наступних стадіях розвитку цивільного судочинства у справі.

Особи, які беруть участь у справі, повинні користуватися належними

процесуальними правами сумлінно, не спрямовувати їх на шкоду інших осіб,

державних і громадських інтересів.

Щоб забезпечити реалізацію цих прав відповідно до суспільних інтересів,

цивільний процесуальний закон визначає активне становище суду, яке

характеризує зміст принципу публічності.

Об'єктивна істина.

Змістом цього принципу є відповідність висновків суду, викладених у

рішенні, дійсним обставинам справи.

В теорії цивільного процесу окремі автори до змісту істини включають

висновки суду про фактичний склад і про правову кваліфікацію сторін, про їх

права і обов'язки. Але питання про юридичну оцінку — це питання про

правильне застосування закону, яке становить зміст принципу законності.

Захисту підлягає право, порушення якого мало місце в дійсності, тому суд

покликаний встановити всі ті факти, які дозволяють йому дати правильну

оцінку всього фактичного складу справи. Суд зобов'язаний не обмежуватися

поданими матеріалами та поясненнями, а вживати всіх передбачених законом

заходів до всебічного, повного і об'єктивного встановлення дійсних обставин

справи, прав і обов'язків сторін (ст. 15 ЦПК). Всебічне з'ясування обставин

справи означає, що суд повинен з'ясувати всі питання по справі — як на

користь, так і проти сторони. Вимога повноти дослідження обставин справи

охоплює питання залучення всіх матеріалів, які мають значення для справи,

відповідно до правил належності доказів і допустимості засобів доказування,

— не тільки тих, що подані сторонами, але і здобутих іншим шляхом. Якщо

подані докази недостатні, суд пропонує сторонам та іншим особам, котрі

беруть участь у справі, подати додаткові докази і сприяє в їх витребуванні

(ст. 30 ЦПК).

Об'єктивність — це обгрунтованість висновків суду дійсним обставинам

справи, що досягається за умови безстороннього і сумлінного до них

ставлення суду та учасників матеріального спору. Суд оцінює докази за своїм

внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і

об'єктивному розглядові в судовому засіданні всіх обставин справи в їх

сукупності, керуючись законом (ст. 62 ЦПК). Ніяки докази для суду не мають

наперед визначеної сили.

Встановлення об'єктивної істини в справі забезпечується дією інших

принципів цивільного судочинства, санкціями кримінального права за дачу

завідомо неправдивих показань і висновків (статті 178, 179 КК), активним

процесуально-правовим становищем суду в процесі доказування (статті 15, 30,

162 ЦПК).

Отже, суд при постановленні рішення повинен встановити об'єктивну

істину, на думку окремих авторів, тільки в тих межах, в яких це необхідно

для виконання покладених на суд завдань^. Але якщо суд пізнає явища

об'єктивного світу, що виступають обставинами в справі і потребують

встановлення для її вирішення, лише в певних межах, то висновки його ніяк

не відповідатимуть об'єктивній істині, яка має бути встановлена по кожній

справі (ст. 15 ЦПК). Правосуддя виконає покладені на нього завдання тоді,

коли воно здійснюватиметься у відповідності із законом, на основі

встановлення об'єктивної істини за фактичними обставинами справи, а не

тільки в певних межах і на основі припущення про їх наявність. Чого немає в

справі, немає в світі — Quod non est in actis non est in mundo. Рішення

повинно бути постановлено на зазначених і доказаних обставинах, а не за

покликанням совісті — Sententia ferri debet secundum allegata et probata,

non secundum conscientiam. В. рішенні повинні бути наведені обставини

справи, встановлені судом, доводи за якими суд відхиляє ті чи інші докази

(ст. 203 ЦПК). Порушення принципу об'єктивної істини є безумовно, підставою

для скасування рішення (статті 312, 338, 346 ЦПК).

Процесуальна рівноправність сторін. Відтворений в ЦПК, цей принцип

встановлює для сторін рівні можливості для здійснення ними своїх

процесуальних прав і виконання обов'язків (ст. 103 ЦПК), а не в тотожності

прав позивача і відповідача. Зміст цього принципу обумовлюється характером

матеріальних правовідносин, підвідомчих судові, і є відображенням

загальноправового, закріпленого Конституцією, принципу рівності усіх

громадян перед законом і судом (ст. 154). Визначивши процесуальну

рівноправність сторін, цивільне процесуальне законодавство надає їм

однакові процесуальні засоби для захисту і рівну можливість для їх

застосування (ст. 99 ЦПК) та сприяння судові. Суд однаково повинен

допомогти сторонам у збиранні і залученні до справи доказів (п. 7 ст. 143,

ст. 30 ЦПК). Він зобов'язаний роз'яснити їх права і обов'язки, попередити

про наслідки здійснення або невчинення процесуальних дій і подавати інше

сприяння, яке забезпечувало б реалізацію даного принципу (статті 15, 170

ЦПК). Їм надсилаються повістки і повідомлення про час і місце судового

засідання та проведення окремих процесуальних дій (статті 55? 90, 93 ЦПК).

При розгляді клопотань осіб, які беруть участь у справі, суд заслуховує

думку сторін.

Суд не може постановити рішення, не вислухавши пояснення відповідача

(audiatur et altera pars). Позивачеві не може бути дозволено те, що не

дозволяється відповідачу і навпаки (non debet actori licere, guod reo non

parmittitur). Таким чином, відповідно до цього принципу для сторін

встановлена в ЦПК рівність у використанні ними процесуальних засобів у

процесуальній діяльності в цивільному судочинстві.

Раціональна процесуальна форма.

Вона полягає у створенні найбільш сприятливого порядку (раціонального

цивільного судочинства) для процесуальної діяльності суду, для доступу в

цивільний процес по справі заінтересованих осіб і їх процесуальної

діяльності. Встановлений порядок (формальності) забезпечує нормальний

розвиток процесу і надає суб'єктам процесуальної діяльності можливість

виправити допущене порушення встановленого порядку. Він характеризується

змагальністю і диспозитивністю, рівноправністю сторін і публічністю,

гласністю і закритістю, усністю і письмовістю, безпосередністю і

опосередкованістю. Раціональна процесуальна форма визначається також

встановленими в ЦПК: стадійністю процесу, строками на виконання

процесуальних дій: по підготовці і розгляду справи (статті 146, 148), по

набранню рішенням законної сили і допущенню негайного виконання (статті

231, 217), по оскарженню судових рішень і розгляду справ у касаційній

інстанції (статті 291, 291'); наданими судові можливостями встановлювати

певні строки для виконання окремих процесуальних дій (стаття 47, 48, 53) і

покладанням на нього обов'язку протистояти намаганням осіб, які беруть

участь у справі, в затягуванні процесу по справі і виконанні окремих

процесуальних дій (статті 82, 162 та ін.).

Про раціоналізм цивільної процесуальної форми свідчать доступність

цивільного процесу, його простота і зрозумілість; наближеність суду до

населення; звільнення позивачів-громадян по найважливіших для них справа

від сплати судових витрат. Раціоналізм характеризується публічністю —

активним процесуальним становищем суду і можливістю державних і громадських

організацій захищати в судочинстві права інших осіб, відображає

демократичні основи цивільного судочинства і спрямований на забезпечення

належних умов для захисту прав громадян і державних інтересів.

Неможливість процесуального сумісництва.

Відповідно до цього принципу суб'єкт цивільних процесуальних правовідносин

не може в одній і тій же справі перебувати більше як в одному

процесуальному становищі (позивач не може в цій же справі бути третьою

особою, відповідач — свідком тощо). При дорученні співучасником ведення

справи одному із співучасників (ст. 104 ЦПК) останній не змінює своєї

процесуальної правосуб'єктності, а залишається стороною і діє в процесі на

захист своїх прав і прав співучасника. При пред'явленні зустрічного позову

відповідач не виступає одночасно і позивачем (ст. 140 ЦПК).

Про неможливість процесуального сумісництва не існує окремої норми

права, але це положення випливає з норм ЦПК, які регулюють процесуальне

правове становище учасників процесу. Порушення принципу неможливості

процесуального сумісництва є підставою для визнання рішення незаконним і

його скасування. Так, у справі за позовом профспілки до заводу про

стягнення зарплати працівникам заводу за списком, до якого був включений

С., який одночасно виступав у цій справі представником відповідача, суд

касаційної інстанції скасував прийняте судом першої інстанції рішення,

мотивуючи це тим, що дозволивши С. виступати водночас позивачем і

представником відповідача в справі, суд першої інстанції допустився

істотного порушення діючого принципу процесу.

Безпосередність судового розгляду. Нормативне вираження цього принципу

полягає в тому, що суд при розгляді справи повинен, як правило, сприймати

докази по справі з першоджерел і досліджувати їх безпосередньо. На нього

покладений обов'язок заслухати пояснення осіб, які беруть участь у справі,

показання свідків, висновки експертів, ознайомитися з письмовими доказами і

оглянути речові докази (ст. 160 ЦПК). Тому судове засідання по розгляду

справи має розпочинатися і закінчуватися при незмінному складі суддів. Якщо

в процесі розгляду справи відбувається заміна одного із суддів, то судовий

розгляд розпочинається спочатку. Цим самим забезпечується встановлення

об'єктивної істини в справі, правильне судження про права і обов'язки

сторін спірних правовідносин. Безпосередній зв'язок суддів, які розглядають

справу, з учасниками процесу і матеріалами справи забезпечує можливість

досліджувати і сприймати фактичні матеріали справи, дозволяє повно і

всебічно вникнути у всі її деталі, усунути сумніви щодо юридичних фактів,

покладених в обгрунтування позову і заперечення проти нього. Сторонам

процесу й іншим особам, які беруть участь у справі, безпосередність

забезпечує можливість увійти в особисті зносини зі складом суду, давати

йому пояснення по суті справи і з окремих питань, подавати свої доводи,

міркування та заперечення, здійснювати всі інші процесуальні дії,

спрямовані на з'ясування всіх матеріалів справи і правильне її розв'язання.

Разом з тим процесуальна безпосередня форма виконуваних дій не завжди

процесуальне виправдана і можлива внаслідок незручності її застосування і

необхідності додержання вимог швидкості судочинства, в зв'язку з чим в

окремих випадках закон допускає заміну її на опосередковану форму. Суд,

який розглядає справу, в разі необхідності зібрати докази в іншому місці

може доручити відповідному судові провести певні процесуальні дії (ст. 33

ЦПК), допитати свідків за місцем їх проживання або перебування (ст. 45

ЦПК). У таких випадках відбувається сприйняття і дослідження доказів,

одержаних іншим судом (ст. 36 ЦПК). У стадії підготовки справи до судового

розгляду суддя у невідкладних випадках провадить огляд місця (п. 9 ст. 143

ЦПК), про що складає протокол, який разом з іншими доказами може

досліджуватися колегіальним складом у судовому засіданні (ст. 188 ЦПК). В

таких випадках суд, який розглядатиме справу по суті, сприйматиме докази

опосередковано.

Усність судового розгляду. Полягає в тому, що розгляд справи провадиться

усно (ст. 160 ЦПК), процесуальна діяльність суддів і учасників процесу

відбувається в словесній формі. Усна форма судового розгляду сприяє

реалізації вимог принципу гласності і безпосередності. Завдяки словесній

формі судді можуть краще і повніше сприймати факти справи, а особи, які

беруть у ній участь, — реально і точно довести їх до відома суду, сприймати

зміст дій всіх учасників процесу, висловлювати свої міркування,

заперечення, спростування з метою встановлення дійсних обставин справи.

Розгляд справи в усній формі дає можливість судові особисто і безпосередньо

вступати в контакти з учасниками процесу в цивільній справі і сприймати

фактичний матеріал у повному обсязі, який відтворюється тут же в судовому

засіданні на очах судді і всіх присутніх, у процесі його розвитку.

Усна форма розгляду справи зручніша для учасників процесу, завдяки їй

легше висловити сприйняті обставини в справі і свої міркування по них. Вона

спрощує процес, робить його доступним для заінтересованих осіб. Така форма

дає більші можливості судові керувати розвитком процесу і прискорювати

розгляд справи. Процес стає динамічним, строк розгляду справи скорочується.

Разом з тим усна форма процесуальних дій, які виконуються при розгляді

справи в судовому засіданні, оптимально поєднується з письмовою формою

відображення і оформлення деяких з них — викладення вимог до суду у формі

письмових заяв, скарг, протестів, подання, а владних суджень суду — в

рішеннях, ухвалах, постановах.

В теорії цивільного процесуального права була сформульована концепція

про наявність цивільних процесуальних аксіом — процесуальних норм, що

відображають зміст моралі суспільства, встановлюють правила поведінки осіб,

які беруть участь у справі, в процесі та врегульовують відносин, які

складаються при здійсненні правосуддя в цивільних справах. Так, позивач

повинен довести обставини, на які він посилається; суд має справу з тими

доказами, які є перед ним, та ін. Зазначені правила характеризують окремі

сторони правового становища суду і учасників процесу, входять до змісту

окремих принципів, тому немає необхідності вводити аксіоми як самостійне

поняття до складу правових категорій цивільного процесу.

В теорії зарубіжного цивільного процесу виділяються принципи — основні

начала і начала цивільного процесу. Начала лише доповнюють або розвивають

основні принципи процесу, точніше — належать до техніки процесу, але самої

суті принципи не зачіпають. До начал належать: колегіальність і

одноособовість вирішення справи, економність, єдність дій. У даному випадку

начала — це окремі принципи або правила, які покладені в основу визначення

порядку судочинства і процесуальне правового становища суб'єктів цивільних

процесуальних правовідносин та входять до змісту окремих принципів процесу.

Оскільки принципи визначаються як основні начала цивільного процесу, тому

неправильно їх поділяти на основні і неосновні.

6. Висновок.

Таким чином розглянувши таку об»ємну тему як принципи цивільного

процесуального права можна зробити такий висновок, що принципи є основою,

основними засадами цивільного процесу та на основі них відбувається

розвиток та побудова галузей права сучасної науки. Кожний з принципів

системи відіграє самостійну роль, характеризує галузь права у цілому,

окрему стадію чи окремий процесуальний інститут, але між ними існує щільна

взаємодія, яка характеризується єдністю мети і завдань цивільного

судочинства.

Кожний з принципів не може існувати окремо від принципів системи, а тільки

у взаємодії з ними, зміст окремих принципів розкривпається з урахуванням

змісту інших принципів галузі права.

Ефективність виконання завдань цивільного судочинства перебуває в

прямій залежності від правильного застосування судами в справі норм

процесуального і матеріального права, для чого необхідно пізнати їх зміст,

місця в системі права, їх зв»язку з іншими нормами і юридичних принципів,

які в них відтворюються.

В своїй роботі я намагався якомога ширше розкрити зміст кожного з

принципів за розбиттям їх по напрямкам регулювання ( Конституція України та

нормами цивільного процесуального права) та їх взаємозв»язок з самими

нормами матерального права, між собою та роль принципів в сучасному житті.

Вивчення принципів дуже важливе для подальшого розвитку цивільного

процесу та для побудови правової держави і громадянського суспільства, без

якої неможливо здійснення цивільного правосуддя.

Список використаної літератури.

1. Штефан М.Й. Цивільний процес --- К., 1997.

2. Шакарян М.С. Гражданский процесс— М., 1993.

3. Треушникова М.К. Советский гражданский процесс— М. 1989.

4. Советский гражданский процесс. — М., 1975.

4. Семенов В. М. Конституционные принципы гражданского судопроизводства. —

М., 1982.

6. Цивільне процесуальне право України. — Харків, 1992.

7. Штефан М.Й., Кочер'янц Р.Г. Конституційні основи правосуддя в СРСР. —

К., 1982.

8. Боннер А.Т. Принцип диспозитивности советского гражданского

процессуального права. — М. 1987.

9. Тараненко В.Ф. Принципы диспозитивности й состязательности в советском

гражданском процессе. — М., 1990.

10. Чечина Н.А. Основные направлення развития науки советского гражданского

процессуального права. — Л., 1987.

За более детальной информацией и с отзывами обращайтесь:

super@naverex.kiev.ua

Alex Yamkovoi

Страницы: 1, 2, 3, 4