| |||||
МЕНЮ
| Вопросы на экзамен по международным отношениям и внешней политикеp> - стабільність у регіоні пов'язана з встановленням миру на Близькому Сході та справедливим вирішенням палестинської проблеми; - держави-члени РСАДПЗ підтверджують свою солідарність з Лігою арабських держав (ЛАД) та Організацією Ісламська Конференція (ОІК); - держави-члени РСАДПЗ поділяють принципи руху неприєднання та ООН. Після кувейтської кризи, в Перській затоці склалася якісно нова ситуація, розпочався процес формування нової системи регіональних відносин. У нових умовах можливі декілька варіантів забезпечення регіональної безпеки: - перегляд концепції РСАДПЗ (Рада співробітництва арабських держав Перської затоки), розширення її за рахунок інших арабських країн, зокрема Єгипту та Сирії; - залучення до забезпечення безпеки в районі Перської затоки інших мусульманських країн, зокрема Ірану, Туреччини, Пакистану; - залучення могутніх учасників системи безпеки ззовні, перш за все Сполучених Штатів, що передбачає збереження в Затоці значних ВМС США та будівництво відповідної військової інфраструктури; - відмова від субрегіональної формули безпеки, розробка замість неї системи колективної безпеки за участю усіх країн Затоки, гарантом якої стала б ООН. Кувейтська криза: коротка довідка 2 серпня 1990 p. виникла нова криза в районі Перської затоки. Іракські війська захопили Кувейт, окупували країну й згодом проголосили її іракською провінцією. Ця криза була однією з найбільш серйозних з часів 2-ї світової війни. Слід відокремити три аспекти впливу кувейтської кризи на міжнародну
ситуацію. Близькому Сході, в зоні Перської затоки. Ця криза співпала з початком нового етапу розвитку міжнародних
відносин, одночасно відбулася низка подій: завершення конфронтації Схід- Історичні коріння та причини кризи в Перській затоці. Кувейт з 1914 p. знаходився під протекторатом Великобританії. У 1961
p. Англія була вимушена погодитися на проголошення його незалежності. Проте Демарш Іраку викликав засудження з боку інших арабських країн, а кризу
було врегульовано арабською дипломатією. Кувейт було прийнято до Ліги У 70-ті - 80-ті pp., отримавши значні прибутки від нафти, Ірак
визначається як регіональний «центр сили». Ситуація була сприятлива - Саддам Хусейн планував активно використовувати «нафтовий фактор» для
досягнення лідерства в арабському світі. Захопивши Кувейт, він одержав
можливість додати до своїх 10% світових розвіданих запасів нафти ще 10% Утворення антиіракської коаліції. Серед інших регіональних конфліктів кувейтська криза відрізнялася ступенем її інтернаціоналізації. Свої війська до Перської затоки направила 31 країна. Загальна
чисельність багатонаціональних сил становила приблизно 742 тис. чол., з них
американський контингент - 430 тис., Туреччини - близько 100 тис., Туреччина 21 січня 1990 p. відкрила другий фронту проти Іраку на своїй території. Німеччина та Японія обмежили свою участь у конфлікті фінансовою допомогою. Політика СРСР. Що стосується позиції СРСР, слід відокремити декілька етапів у його ставленні до подій у Перській затоці. Перший етап - з початку іракської агресії 2 серпня 1990 p. до
прийняття Радою Безпеки ООН у листопаді 1990 p. резолюції № 678. Другий етап - після прийняття РБ ООН резолюції № 678 і до початку воєнних дій у січні 1991 p. Активізація зусиль щодо політичного врегулювання конфлікту. Третій етап - січень – лютий 1991 p. (від початку війни до сухопутних
воєнних дій). План врегулювання під назвою «план Горбачова», місію Роль ООН у врегулюванні кризи. Вирішення Перської кризи свідчить про значення розвитку превентивного механізму ООН щодо попередження регіональних конфліктів. Рада Безпеки ООН ухвалила 12 резолюцій з цього питання. 2 серпня 1990р. резолюція № 660 засудила агресію й поставила Іраку вимогу негайно вивести війська з Кувейту. 6 серпня було затверджено резолюцію № 661 щодо економічних санкцій проти Іраку. Резолюція № 662 проголосила анексію незаконною та недійсною. 29 листопада 1990 p. ухвалена резолюція № 678 про використання сили в разі, якщо Ірак до 15 січня не виконає попередні резолюції. 17 січня почалися воєнні дії в повітрі, а 24 лютого – наступ на суші. 28 лютого 1991 p. Ірак беззастережно прийняв усі умови ООН. 92. Об'єднання Німеччини У 1949 p. було створено дві держави ФНР та НДР і протягом повоєнних років Німеччина була розколотою на дві частини. Висувалося декілька ініціатив щодо об’єднання двох частин, але наприкінці 60-х pp. керівництво НДР відмовилося від тези про існування єдиної німецької нації, відкинуло можливість об'єднання навіть у історичній перспективі. Восени 1987 p. ситуація в НДР різко погіршилася. Державна заборгованість становила більш ніж 20 млрд. дол. Катастрофічного масштабу набула еміграція кваліфікованих кадрів та молоді. Країну з населенням 20 млн. чол. залишило близько 3 млн. чол. В країні розпочалися періодичні масові демонстрації, почалося створення нових політичних та суспільних організацій. 7 листопада уряд НДР подав у відставку, а 8 листопада пішло у відставку керівництво компартії. 9 листопада було вирішено відкрити кордони, зруйнувати Берлінський мур. Сесія Народної палати НДР 2 грудня виключила з Конституції статтю про
провідну роль робітничого класу та його партії в житті суспільства. 20-21 грудня 1989 p. відбувся візит до НДР канцлера ФРН Г.Колля. Були досягнуті угоди щодо створення комісії з економічного співробітництва. Він запропонував провести в НДР вибори, після чого перейти до створення валютного, економічного та соціального союзів. 18 березня 1990 p. відбулися вільні багатопартійні вибори. Перемогу
здобула зональна ХДС, що очолила «Альянс за Німеччину», створений за участю Отже, народ проголосував за возз'єднання з ФРН. 1 липня 1990 p. було здійснено економічну та соціальну унію НДР з ФРН. Врегулювання міжнародно-правових аспектів об'єднання. Питання
об'єднання Німеччини було пов'язане з інтересами 4-х держав
антигітлерівської коаліції (CPCP, США, Великобританія, Франція). У березні Договір про остаточне врегулювання щодо Німеччини. Договір складався з
преамбули та 10 статей. Берліну перебуватимуть лише німецькі формування територіальної оборони, не включені до структури НАТО. У жовтні - листопаді 1990 p. було укладено низку радянсько-німецьких
угод. Зокрема, Договір про добросусідство, партнерство та співробітництво, 93. Утворення НАТО, основний зміст Північноатлантичного договору. Після завершення другої світової війни у Західній Європі відбувався процес формування воєнно-блокової системи. Ще під час війни були укладені радянсько-англійський договір про взаємодопомогу та дружбу 1942 p. та радянсько-французький договір про взаємодопомогу та дружбу 1944 p. Вони передбачали співробітництво як під час війни, так І у повоєнний період та були, звичайно, спрямовані проти Німеччині. Ініціатором створення нової системи воєнних союзів виступила Великобританія. 4 березня 1946 p. у Дюнкерку був підписаний Договір про союз та взаємну допомогу між Великобританією та Францією. 17 березня 1948 p. у Брюсселі Англія, Франція, Бельгія, Нідерланди та 11 червня 1948 p. конгрес США ухвалив так звану «резолюцію 4 квітня 1949 p., після тривалих переговорів, у Вашингтоні відбулася
церемонія підписання Статуту Організації Північноатлантичного Договору У преамбулі підкреслювався оборонний характер організації та прагнення
до миру усіх договірних сторін, їх рішучість захищати силою демократичний
устрій західного типу та домінування закону відповідно до Статуту ООН. Відомою також є 5-та стаття, яка говорить про спільну оборону із
можливим використанням ядерної зброї (відома під назвою “ядерна парасолька Первісними засновниками-членами НАТО були: o (2 північно-американські країни) США, Канада, o (3 країни Західної Європи) Франція, Італія та Великобританія, o (3 країни Бенілюксу) Бельгія, Нідерланди, Люксембург, o (3 країни Північної Європи) Норвегія, Ісландія та Данія, o (1 країна Південної Європи) Португалія. У 1952 p. до НАТО приєдналися Греція й Туреччина, у 1955 p. -ФРН, у СРСР рішуче виступив проти створення НАТО. У той же час на протязі 94. НАТО як один з найголовн. компонентів біполярної системи МВ (50- 80рр) 4 квітня 1949 р. у Вашингтоні відбулася церемонія підписання У преамбулі підкреслювався оборонний характер організації та прагнення
до миру усіх договірних сторін, їх рішучість захищати силою демократичний
устрій західного типу та домінування закону. Головну частину Статуту
складали статті військового характеру. Стаття 4 передбачала консультації у
випадку загрози. Згідно з статтями 4 й 5, у разі агресії в Європі, у Статут НАТО підписали представники Бельг, Ісланд, Дан, Кан, Люкс, 21.02.1966 Фр виходить з НАТО з метою "відновлення суверенітету Фр на своїй території". 7.03 Фр поставила вимогу евакуювати з її території всі штаби НАТО, амер. війська та іноземні військ. бази. Щтаб-квартиру НАТО переведено з Парижа до Брюсселя. Літаки НАТО мали одержувати спец. дозвіл для перельоту над тер. Фр. В 60х рр і на поч 70х осн. перешкоди для розвязання проблеми європейської безпеки становили продовження гонки озброєнь, поширення в світовій порлітиці силових рішень. У Євр. перебували атомна авіація й ракети НАТО сер. радіусу дії, 1959-61 СРСР розмістив аналогічні ракети на своєму Сході. США й Вел. вирішують створити багатосторонні ядерни сили в НАТО. 1964р Протилежні блоки Європи продожвжували ставити на воєнну силу, ядерну
зброю як головні засоби зміцнення безпеки. У 1966р в Бухаресті країни ОВД
ухвалили декларацію, в якій виклали своє бачення шляхів ослаблення
напруження в Євр., в т.ч. висловилися за одночасний розпуск ОВД і НАТО, за
визнання існуючих кордонів. Знов пропонувалося скликати загальноєвроп.
нараду для обговорення питань безпеки і співробітництва в Європі,
погодились на участьСША, Канади, запропон. обговорити проблему скорочення
збройних сил на території європ. держав і питання розвитку культ. зв'язків. 95. Трансформація стран НАТО наприкінці 80х-90хрр. До кінця 80-х років баланс сил між країнами НАТО та країнами східного блоку (Організація Варшавського договору лише декілька років потому) підтримував рівновагу у світі. Однак із початком розвалу соціалістичного табору, цей баланс повністю порушується. Лондонський самміт 1990 року офіційно визнає, що з боку Радянського 20 грудня 1991 року в рамках структури НАТО створюється Рада північно-
атлатничного співробітництва, до якої можуть увійти не лише країни НАТО,
але й країни, які не є її членами. Ця структура носила чисто
консультативний характер. Відмічалося, що членство у Раді північно-
атлантичного співробтництва не є гарантією повноправного членства у НАТО. 10-11 січня 1994 року на Брюссельському самміті НАТО офіційно було проголошено програму “Партнерство заради миру” (ПЗМ). Керівництво НАТО закликало будь-яку країну, яка не є членом НАТО, приєднатися до цієї програми. Вона передбачала спільну участь у військових навчаннях, участь у миротворчих місіях, військових діях під егідою НАТО, допомога з боку НАТО у реорганізації збройних сил тощо. Україна приєдналася до цієї програми 4 лютого 1994 року, підписавши
презентаційний договір. Згодом до ПЗМ приєдналося багато країн. Станом на
минулий рік загальна кількість членів ПЗМ становила 27, а з квітня 1999 – До кінця 1993 року зовнішня політика Росії будувалася на засадах конструктивного підходу до відносин з країнами Заходу. Але наприкінці 1993 року Росія зайняла діаметральну позицію, вирішивши розвивати свій статус великої держави поза НАТО. З грудня 1994 року НАТО заявила, щоправда опосередковано, про
можливість розширення на схід: керівний орган НАТО поставило перед
аналітиками організації завдання розробити “Дослідження про розширення У 1995 році НАТО прийняло рішення: про розширення “номенклатури” своїх партнерів. Через ПЗМ та Радою північно-атлантичного співробітництва НАТО співпрацювало з країнами Європи та колишнього СРСР. У 1995 році була запропонована Ініціатива Середньоземноморського діалогу. Було названо 6 країн в якості потенційних натівських партнерів: Ізраїль та 5 арабських країн – Мавританія, Марокко, Туніс, Єгипет, Іорданія. В травні 1997 року Раду північно-атлантичного співробітництва було трансформовано в Раду євроатлантичного партнерства. 8-9 липня 1997 року відбувся Мадридський самміт НАТО, де було заявлено
про 3 країни, які будуть прийняті до НАТО: Чехія, Польща та Угорщина. В
грудні 1997 року ці три країни підписали офіційні протоколи про приєднання
до НАТО. Однак парламент кожної з країн НАТО мали ратифікувати ці
протоколи. Процес ратифікації зайняв трохи більше року. У лютому 1999 року, 96. Розширення НАТО на схід З грудня 1994 року НАТО заявила, щоправда опосередковано, про
можливість розширення на схід: керівний орган НАТО поставило перед
аналітиками організації завдання розробити “Дослідження про розширення 5-6 грудня 1995 року документ “Дослідження про розширення НАТО” було
схвалено на черговому Брюссельському самміті як “документ практичної дії”. Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14 |
ИНТЕРЕСНОЕ | |||
|