реферат, рефераты скачать
 

Синкретичні другорядні члени речення з об'єктно-просторовим значенням


Синкретичні другорядні члени речення з об'єктно-просторовим значенням

План

І Вступ

ІІ Структурно-семантичний аналіз синкретичних другорядних членів речення

з об’єктно-просторовим значенням.

1.Загальне поняття про синкретичні другорядні члени речення.

2.Структурно-семантична характеристика синкретичних другорядних членів

речення з об’єктно-просторовим значенням:

а) з частковим значенням місця дії;

б) з частковим значенням вихідного пункту;

в) з частковим значенням кінцевого пункту;

г) із значенням шляху руху.

ІІІ Висновки.

IV Бібліографія.

V Список умовних скорочень.

VI Додаток.

Вступ

Для синтаксису сучасної української літературної мови характерний

семантичний підхід до вивчення синтаксичних одиниць. Поглиблений інтерес до

смислової сфери мови визначається насамперед прагненням поглибити уявлення

про закономірності її організації, специфічні властивості, що дозволяють їй

бути знаряддям пізнання і комунікації.

Саме в основній синтаксичній одиниці – реченні – найпоказовіше

виявляється спосіб організації семантики і процес її втілення у формально-

граматичній структурі. Визнання за реченням багатоплановості дозволяє

вивчати його в різних аспектах: структурному, семантичному,

комунікативному, номінативному, соціолінгвістичному, емоційному,

стилістичному, функціональному тощо.

Питання про члени речення є, як відомо, одним із актуальних і в той же

час складних питань синтаксичної теорії. Дотепер зберігається (особливо у

вузівській і шкільній практиці) традиційний поділ членів речення на п’ять

класів: підмет, присудок, додаток, обставина, означення.

У традиційному вченні про ДЧ використовується ряд граматичних ознак, а

саме: морфологічні показники відповідного ЧР з його опорного слова,

характер синтаксичного зв’язку й семантико-синтаксичних відношень між

залежним і опорним компонентами речення.

Традиційні визначення ЧР грунтуються на одночасному врахуванні їх

формально-синтаксичних і семантико-синтаксичних ознак, що нерідко руйнує

єдині виміри класифікації і веде до об’єднання в одному ряду не

однопорядкових величин. Тому опрацювання критеріїв розмежування ЧР стало

актуальним завданням сучасного мовознавства. Розв’язанню цієї проблеми

сприяв передусім розгляд речення як багатоаспектної синтаксичної одиниці.

Деякі лінгвісти негативно ставляться до традиційної теорії членів

речення. Це викликано насамперед тим, що все живе розмаїття мовлення не

вкладається у рамки цієї класифікації. Традиційні п’ять членів речення,

хоча і є найбільш типовими і властиві багатьом мовам світу, не охоплюють,

однак, усієї різноманітності синтаксичних категорій. Іншою причиною є

випадки невідповідності форми і змісту, відсутність чітко закріплених за ЧР

способів вираження. Звідси – критичний перегляд багатьох положень теорії

ЧР, нерідко істотні зміни в понятійно-термінологічній системі, а в деяких

випадках і заміна традиційних назв структурно-семантичних компонентів

речення новими (Бабайцева, 1988, 4).

В.А. Бєлошапкова вважає, що традиційне вчення про ЧР при всіх своїх

недоліках несе такий сеспект інформації про компоненти речення, який у

сучасних синтаксичних описах відсутній. Завдання синтаксису, на її думку, -

на основі традиційної ідеї створювати вчення про члени речення, що

відтворюють сучасний рівень знань про склад речення. В.А. Бєлошапкова ж

поділяє ЧР на головні, що входять в предикативну основу, і неголовні ЧР, що

не входять в предикативну основу (Белошапкова, 1977, 132).

Т.П. Ломтєв поняття про ЧР замінює поняттям позицій, повнозначні і

неповнозначні, залежні та незалежні позиції словесних форм і т.д. (Ломтев,

1958).

О.М. Мухін, Г.О. Золотова вводять поняття синтаксеми, цим самим

замінюючи традиційний аналіз членів речення синтаксичним аналізом (Мухин,

1964; Золотова, 1973).

Н.Л. Іваницька звертається до більш широкого і менш конкретного

поняття "компонент", вважаючи термін "член речення" недосконалим у першу

чергу стосовно критеріїв виділення ЧР (Іваницька, 1986, 9).

У багатьох роботах із синтаксису автори, звертаючи увагу на вивчення

специфіки організуючої ланки речення – його граматичного центру, - взагалі

не торкаються теорії, що стосується ДЧР: "Словоформи, які по різному

поширюють схему, не є її складовими і тому не протиставляються головним

членом як "другорядні"." (Грамматика современного русского языка, 1970).

Деякі лінгвісти кваліфікують ДЧР як елементи, що реалізують валентні

властивості одномісних і багатомісних предикатів, як реалізації структурних

схем "поширювачі" та "детермінанти" чи компоненти своєрідних "юнкційних

моделей речення" (Русская грамматика. Синтаксис, 1980 – т2; Мухін, 1986).

Чимало мовознавців (О.М. Пєшковський, А.А. Булаховський, В.В.

Виноградов, Н.Ю. Шведова, І.І. Слинько та інші) виступали проти

традиційного вчення про ДЧР, вказуючи на його недоліки. Визначення

другорядних членів речення за типами зв’язку викликало заперечення термінів

означення, додаток, обставина з боку О.М. Пєшковського, оскільки, "не

будучи нічим іншим, як скороченими позначеннями встановлених вище понять,

вони викликають у читача думку, що виражають якийсь інший бік справи, крім

понять другорядного предмета, другорядної ознаки і дії, абстрагованої від

діяча. Між тим ніякого іншого боку тут нема". Замість цих термінів О.М.

Пєшковський встановлює поняття про керовані, узгоджені і прилягаючі

другорядні члени (Пешковський, 1933).

А.А. Булаховський виступив проти шкільного визначення ДЧР за

запитаннями, бо наші питальні засоби недосконалі: "Розвиток іменних форм

висловлювання явно випереджає в мові займенникові відкладення – форми

запитування, що йому належать." Крім того "сучасна мова припускає досить

вільне вживання різних частин мови в різних функціях, особливо у функції

означення і обставини" (Курс СУЛМ. Синтаксис, 1951, 19).

В.В. Виноградов зазначав, що, виділяючи тільки три ДЧ, ми не

враховуємо "… всієї різноманітності живих синтаксичних зв’язків слів у

складі речення" (Грамматика русского языка; Синтаксис, 1954, 97).

Н.Ю. Шведова дійшла до думки, що поняття ДЧ треба замінити іншим,

враховуючи їх роль у побудові речення. Якщо граматичне значення речення –

предикативність – може приховуватись у його мінімальній частині –

сполученні підмета з присудком, значить, тільки ці його компоненти істотні,

є справжніми його членами, кістяком його структурної схеми. Усі інші слова

в реченні лише поширюють у різний спосіб ядро речення і тому не

протиставляються головним членам як "другорядні" (Грамматика современного

русского литературного языка, 1970, 546).

І.Р. Вихованець, К.Г. Городенська, В.М. Русанівський, розрізнюючи

поверхневу і глибинну структуру речення, виділяють ДЧР – елементи

поверхневої структури (синтаксеми) і семантеми – елементи глибинної

структури (на власне семантичному рівні). Серед ДЧР розглядаються прислівні

другорядні члени (компоненти словосполучення) і детермінанти

(Вихованець та інші, 1983).

Г.С. Кірілова користується терміном "семантичні поширювачі" замість

"другорядні члени", виділяючи семантичний об’єкт, семантичний атрибут,

семантичний адресат, обставинні, детермінуючі поширювачі (Кірілова, 1984).

Відсутність однозначних критеріїв розмежування ЧР веде до

непослідовного використання їх формальних і семантичних ознак, сприяє появі

різноманітних класифікацій ДЧР. Так, залежно від морфологічних форм

вираження ЧР поділяються на морфологізовані (виражені словами тих частин

мови, для яких дана синтаксична функція є первинною, основною) і

неморфологізовані (виражені словами тих частин мови, для яких дана

синтаксична функція є вторинною) (Бабайцева, 1975).

В.В. Лущай розрізняє три комплекси словоформ:

- морфологізовані ЧР (які трактуються у традиційному плані, тобто як

конкретні форми конкретних частин мови у їх основних синтаксичних

функціях);

- функціональні еквіваленти морфологізованих ЧР (як конкретні

словоформи конкретних частин мови у їх вторинних, похідних

функціях);

- синкретичні ЧР (такі словоформи, які одночасно займають дві

синтаксичні позиції і виконують дві синтаксичні функції (Лущай,

1981).

У роботах більшості учених однією з головних є проблема ярусного

розмежування ЧР з урахуванням їх відмінностей в утворенні синтаксичної

структури речення.

В.І. Фурашов виділяє типові і власне – синкретичні ЧР, вважаючи, що

типові ДЧР формуються на базі морфологізованих способів їх вираження і

мають одинарні відношення в реченні. Власне – синкретичні ЧР формуються на

базі неморфологізованих способів вираження і в реченні мають подвійні

зв’язки і відношення. Проміжне положення між типовими і власне –

синкретичними ЧР займають ДЧР, які мають різні відтінки значень. Цей

підклас формується в основному за рахунок неморфологізованих ДЧ з

одинарними відношеннями (Фурашов, 1977, 95).

Дехто з лінгвістів виходить із поняття "структурної повноти", або

обов’язкового мінімуму речення, який, залежно від валентності дієслова,

може бути двокомпонентним і трикомпонентним (Гузь, 1973). "Увага до такої

ознаки, як "обов’язковість – необов’язковість" того чи іншого члена речення

в завершеності конструкції" (Никитин, 1969) забезпечила віднесення до

основи речення, крім головних членів (двокомпонентного мінімуму), також і

деяких другорядних, зокрема додатків, а при неперехідних дієсловах –

обставин (Ломтев, 1979).

Н.Л. Іваницька, виходячи з того, що ЧР поділяються за ознакою

обов’язковості – необов’язковості, говорить у своїй статті, що можуть бути

такі ЧР: підмет; присудок; обов’язковий ДЧ первинної залежності;

обов’язкові ДЧ, які поширюють члени первинної залежності; обов’язкові ДЧ,

залежні від інших ДЧ; необов’язкові (факультативні) ДЧ (Іваницька, 1986).

В.В. Бабайцева послідовно проводить ідею "багатоаспектності" ЧР, що

передбачає "поєднання всіх аспектів членування речення, в тому числі

логічного, структурного і комунікативного" (Бабайцева, 1975, 4). Член

речення розглядається автором як своєрідний конденсатор, який дозволяє

доповнити раніше відкриті ознаки елементів, що складають речення, новими

властивостями, побаченими й описаними з погляду нових позицій, нових

синтаксичних напрямів. Таким чином, вчення про ЧР останнім часом зазнало

певних змін. З погляду сьогодення традиційне вчення має здобутки та

суперечності. До основних здобутків відносимо обгрунтування поділу ЧР на

головні і другорядні (особливо детальний опис головних), високий ступінь

граматичної абстракції ЧР (формальний поділ ЧР на другорядні і головні

спрямований не на речення як мовленнєву одиницю з конкретним лексичним

наповненням, а на речення як абстрактну конструкцію).

До основних недоліків традиційної моделі ЧР Н.Л.Іваницька відносить

такі:

1) нездатність у межах існуючої системи ЧР охопити й класифікувати всі

мовленнєві елементи речення;

2) відсутність однозначних критеріїв розрізнення ЧР і неможливість,

виходячи з існуючих критеріїв (формально-граматичних і семантичних),

розмежовувати ЧР в конкретних висловлюваннях;

3) характеристика ЧР безвідносно до виявлення ознак обов’язковості –

необов’язковості в синтаксичній структурі речення;

4) відсутність опису суті означальних відношень, покладених в основу ДЧР

(Іваницька, 1982).

У зв’язку з цим у сучасному мовознавстві склалося різне ставлення до

традиційної моделі ЧР: одні вченні відстоюють систему ЧР у тому вигляді, як

вона склалася в традиційному синтаксисі; інші мовознавці роблять спроби

підійти до цієї проблеми з урахуванням багатоаспектності речення, деякі

вчені відмовились від самого терміна ДЧР, замінюючи його іншим поняттям; ще

інші науковці, враховуючи багатий досвід вивчення різних сторін цієї

моделі, використовують її як інструмент для дослідження синтаксичної

структури речення, доповнюють і уточнюють окремі поняття, конкретизують

їх, тим самим до деякої міри згладжуючи вразливі місця цієї моделі речення,

і виділяють проміжні групи ЧР, а саме – синкретичні члени речення.

Для розвитку сучасної лінгвістики характерним є підвищений інтерес

мовознавців до проблем синкретизму в системі ЧР, що визначається як синтез

в одному членові речення диференційних ознак різних ЧР, різних їх функцій

(Бабайцева, 1989, 86). Ряд праць присвятила В.В. Бабайцева проблемі

синкретизму ЧР, вказуючи на причини синкретизму та різновиди синкретичних

ЧР (Бабайцева, 1975, 1988).

Л.Д. Чеснокова в основі наяви синкретизму вбачає явище так званих

"вторинних синтаксичних функцій" (Чеснокова, 1988, 42).

О.А. Дубова детально аналізує власне – означальні та обставинно-

означальні відношення, характеризує способи їх вираження. Визначальним

фактором при класифікації ЧР, на думку мовознавця, є їх відношення до

вираження основної граматичної ознаки речення - предикативності – і типу

зв’язку (Дубова, 1989, 21).

І.Л. Іваницька теж торкалася питання синкретичних ДЧР, відзначаючи, що

в них поєднані ознаки різних синтаксичних значень, а причина появи

синкретичних ДЧР, на думку автора, - це економія мовних ресурсів (еліпсис)

(Іваницька, 1982).

З.І. Іваненко детально аналізує систему прийменникових конструкцій

адвербіального значення, місця, просторової близькості, із значенням

кінцевого пункту руху, часу і т.д. (Іваненко, 1981). Аналіз теоретичного

матеріалу дозволяє зробити висновок про те, що проблема синкретизму ДЧР в

українському мовознавстві недостатньо висвітлена, що дає підставу вважати

за необхідне її вивчення. Але в українському мовознавстві є праці, що

знайомлять нас з проблемою синкретизму у сфері об’єктно-адвербіальних

відношень (Вихованець, 1987; Плющ, 1978 та ін.); у сфері атрибутивних

відношень (Бабайцева, 1983, 35-42; Ващук, 1965; Степанюк, 1972; Чопик, 1991

та ін.).

Структурно-семантичний аналіз синкретичних об’єктно-обставинних

відношень інструментальності та каузальності дає у своїй дисертації Л.В.

Шитик (Шитик, 1995).

Отже, об’єктом дослідження в дисциплінарній роботі є синкретичні ДЧР з

об’єктно-просторовим значенням як найбільш різноманітні і поширені в

сучасній українській літературній мові.

Актуальність дипломної роботи зумовлена необхідністю описати,

дотримуючись основних принципів традиційної класифікації ЧР та враховуючи

характер зв’язку між елементами синтаксичної структури двоскладного

речення, синкретичні ДЧР з об’єктно-просторовим значенням. Порушена

проблема є досить цікавою і до кінця не з’ясованою.

Матеріал дослідження. Для вирішення поставлених у дипломній роботі

завдань добирався лексичний матеріал з творів О.Гончара та П.

Загребельного. Вибір матеріалу дослідження мотивується широким

представленням синкретичних другорядних членів речення з об’єктно-

просторовим значенням у мові творів цих письменників.

Основна мета дипломної роботи полягає в системному аналізі структурно-

семантичних особливостей ДЧР з об’єктно-просторовим значенням.

Реалізація поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:

1) з’ясувати лінгвістичну сутність синкретичних ДЧР; визначити причини

появи синкретизму;

2) описати різновиди та засоби вираження ДЧР з об’єктно-просторовим

значенням;

3) зробити статистичні підрахунки кількості виявлених синкретичних ДЧР

з об’єктно-просторовим значенням.

Методи дослідження:

Для досягнення поставленої мети і розв’язання конкретних завдань

використовувались такі методи:

а) лінгвістичного опису мовних фактів із залученням прийомів

структурно-семантичного і трансформаційного аналізу;

б) метод спостереження;

в) метод статистичних підрахунків.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній уперше зроблено спробу

схарактеризувати синкретичні ДЧР з об’єктно-просторовим значенням на

матеріалі мови творів О. Гончара та П. Загребельного з урахуванням нових

теоретичних досліджень.

Теоретична і практична цінність роботи визначається можливістю

використання її результатів при вивченні курсу синтаксису сучасної

української літературної мови, а також у подальшій педагогічній діяльності

на уроках української мови в старших класах, факультативних заняттях, у

гуртковій роботі та роботі методичних об’єднань, семінарських занять

учителів, шкіл передового досвіду.

ІІ 1. Загальне поняття про синкретичні члени речення з об’єктно-

просторовим значенням.

Синкретичним (від грецького synkretismos - поєднання) властивий усім

рівням мови і мовлення, однак у кожному з них має свої особливості.

Синкретизм у граматиці – це "поєднання (синтез) диференційних

структурних і семантичних ознак одиниць мови (деяких розрядів слів,

значень, речень, членів речення тощо) протиставлених одна одній і поєднаних

між собою явищами перехідності." (Лингвистический энциклопедический

словарь, 1990, 446).

Одним з перших на перехідний характер членів речення вказав

Д.М. Овсяников-Куликовський. Він поділяв їх на:

- власне обставини;

- обставинні слова та сполучення слів, що коливаються між додатком і

обставиною ("фіктивні").

Думку про перехідний характер мовних явищ проводив О.М.Пєшковський. На

необхідність корінного перегляду вчення про другорядні члени речення

вказував В.В. Виноградов.

Для розвитку сучасного мовознавства характерним є інтерес мовознавців

до проблеми синкретизму, що визначається як синтез в одному члені речення

диференційних ознак різних членів речення, різних їх функцій. Цей синтез

може бути як у плані змісту (у значенні другорядних членів речення), так і

в плані вираження (спосіб вираження, вид зв’язку, засоби зв’язку, характер

залежності), а також у плані змісту і в плані вираження одночасно.

Поштовхом до синкретизму є зрушення у співвідношенні форми і змісту.

На думку В.І. Кодухова, синкретизм – це поєднання семантичних ознак

(Кодухов, 1974), а Є.Кржижкова вважає, що синкретизм – це поєднання ознак

структури (Кржижкова, ). Найбільш детально поняття синкретизму

дослідили В.В Бабайцева і Л.Д. Чеснокова.

Л.Д Чеснокова причину появи синкретизму вбачає у явищі так званих

"вторинних синтаксичних функцій". У словоформі як члені речення існує два

типи граматичних значень: категоріальне (значення слова як частини мови) і

синтаксичне (типове значення речення).

Якщо зіставити типові значення членів речення з типами категоріальних

значень основних частин мови, то виявиться, що ці значення практично

однакові: означення означає ознаку предмета, і прикметник як частина мови

також означає ознаку предмета, присудок називає дію предмета і дієслово

називає дію як процес; обставина виражає ознаку дії або ознаку ознаки,

підмет і додаток називають предмет, й іменник називає предмет.

Аналіз функціонування словоформи в структурі речення виявляє два типи

співвідношень категоріального і синтаксичного значень:

1) категоріальне і синтаксичне значення збігаються;

2) категоріальне і синтаксичне значення не збігаються.

Первинною синтаксичною функцією є таке функціонування словоформи, при

якому її категоріальне і синтаксичне значення збігаються. Вторинною

синтаксичною функцією називають таке функціонування словоформи, при якому

її категоріальне значення не збігається з синтаксичним.

Для іменника вторинною функцією є функції означення й обставини, для

прикметника – функції підмета, додатка, означення.

Страницы: 1, 2, 3, 4


ИНТЕРЕСНОЕ



© 2009 Все права защищены.