Синонимия и антонимия в поэзии

визначити як значення суперечності, тобто з’єднання протилежних начал. Як

видно з тексту, цей тип відношень базується на оцінному (релятивному)

характері семантики антонімів (ширше – членів протиставлення світлі –

скорботні).

Взаємне перетворення протилежностей. Характерними для мови І.Муратова

є різного роду стилістичні фігури, що базуються на "зближенні" протилежних

слів у тексті, які співвідносяться з одним і тим же фактом, подією. Такі

незвичні протиставлення оцінних слів спостерігаємо, наприклад, у наступних

текстах: "Довіку до тебе не звикну, не звикну: Останньої. Першої. Згубної"

(1980, 131), "Тінь розлуки на спітканні, Перші втіхи – вже й останні"

(325). Позначення одного й того ж словами перший – останній створює

експресивно підкреслене значення "єдиний", бо "семантична відстань" між

цими антонімами в тексті практично дорівнює нулю: це і початок, і кінець,

тобто щось єдине.

Одна протилежність перетворюється в другу і в тексті: "Ви нас на свій

повертаєте слід Підсумків мудрих… І безсумнівною вірою в те, Котре,

залишене літом у спадок, З тліну на памолодь перецвіте" (1969, 59).

Тотожність протилежностей тлін – памолодь представлена як реальність, бо

пов’язана з "безсумнівною вірою" в силу весни. У такому контексті

підкреслюється не протиставлення, а зближення, перехід протилежностей одна

в другу.

Зіставлення. Зустрічаємо у Муратова також контрастне антонімічне

зіставлення: "То нам майбутні ті бої Тоді здавалися такими, Як зараз – в

полум’ї і димі" (47). Ця модель позначена особливим виявом експресивної

ознаки, бо обидва компоненти мають однакове спрямування: тоді – як зараз.

Зіставляючи протилежності, автор досягає концентрації думки саме на

антонімічному образі: читач зосереджує увагу на тому, що зіставляють (а

якими ж бої були тоді?).

Або візьмімо інший текст: "…Герої наших колискових Живуть коло антен

телевізійних. І прижились до їх тремтінь нервових, Як до тополь безвітряно

спокійних" (302). Антоніми нервовий – спокійний оживляють думку

підкресленим зіставленням своїх полярних сторін. Цікаво, що антонімічна

опозиція знаходиться у порівняльній конструкції і тому загальне значення,

яке реалізує антонімічна пара нервовий – спокійний, зводиться до порівняння

протилежностей, до різного роду характеристик того, що їх розрізняє

(нервові тремтіння антен, безвітряно спокійні тополі).

Як бачимо, головним у розглянутих вище синтагматичних опозиціях є

значення кон’юнкції, яке в залежності від характеру синтаксичного та

лексичного контексту отримує значення зіставлення, протиставлення, різкого

протиставлення через різного роду модифікації (підсилення, заперечення і

т.д.).

Чергування. Нерідко зустрічаємо в поезіях І. Муратова синтагматичні

опозиції, що відображають послідовність (чергування) дій: "Вибагливий

вогонь: то жевріє він тихо, То полум’ям зроста, то зовсім погаса" (1980,

27), "Вітер легко переносить На шлях завої снігові, То їх зрівня, то

перекосить, То нагромаджує нові" (55). Із фрагментів видно, що одна дія не

може відбуватися одночасно з другою, вона виключає другу, але можлива після

неї: спочатку зрівня, а потім нагромаджує; спочатку полум’ям зроста, а

потім погаса. Головне в такій опозиції не сам факт, що позначає

протилежність, а зображення послідовності, чергування протилежностей.

Диз’юнкція. Поезії І.Муратова властиве також уживання антонімів для

вираження семантичних відношень протилежності із значенням диз’юнкції. У

поезіях Муратова виявлено диз’юнкцію двох типів: розділювальна (сильна)

диз’юнкція та з’єднувально-розділювальна (послаблена) диз’юнкція. Під

послабленою розуміють диз’юнкцію, при якій необхідний вибір одного із

взаємовиключаючих членів відношення [Кондаков, 1971, 131; Новиков, 1973,

107]. Тобто антоніми “утворюють архісему, з якої виключається все, що

складає специфіку кожного поняття і зберігається їх загальне значення”

[Лотман, 1972, 81]. При сильній диз’юнкції подібна трансформація неможлива,

тому що зміст речень стає іншим. Розділювальна диз’юнкція реалізується

тоді, коли члени опозиції виключають один одного [Новиков, 1973, 108].

Прикладами сильної диз’юнкції в творах І.Муратова можуть бути: "То я,

панове, надмажорний? А ліру – геть? І геть – красу?.. Мені замовкнуть? Чи

плекати Чужі слова?" (383), Наді мною, над гаєм..., Щось незриме шугає...,

І віщує, віщує Або – мир. Або – смерть" (130). Зміст і ритміка першого

уривка переконують читача в тому, що ліричний герой не вагається у виборі –

чи замовкнути, чи плекати слова, у нього одна-єдина позиція. У другому

фрагменті антонімічний контраст створюють повторювані сполучники (або мир,

або смерть). Така синтагматична опозиція має значення підсилення, що

підкреслює взаємовиключаючі начала. Антонімічні слова мир – смерть у

Муратова набувають значення контрадикторних завдяки диз’юнкції, яка не

передбачає нейтралізації відношень проміжним членом. Трансформація

антонімів – характерна риса поезії І.Муратова, пов’язана з динамічним

темпераментом митця.

Приклади, які демонструють послаблену диз’юнкцію, показують, що

семантичні відношення членів такої опозиції наближаються до з’єднувальних

відношень (кон’юнкції), бо відмінність понять у таких контекстах

нейтралізується: "Чернігівські гармати, Ви слава чи неслава Для правнучих

століть?" (338), "Коли він це відчув – увечері чи вранці? На з’їзді, на

трибуні чи в садку..." (389). В обох текстах за змістом зберігається

загальне значення антонімів. Увага зосереджується на виборі слава чи

неслава; увечері чи вранці. Цікаво, що Л.О.Новиков відношення з’єднувально-

розділювальної диз’юнкції і кон’юнкції вважає “синонімічними, але не

тотожними семантично, бо у перших на відміну від других ясніше виступає на

передній план значення зіставлення” [Новиков, 1973, 108]. Тому у першому

прикладі можлива трансформація типу: слава чи неслава ( (і) слава і

неслава. Кожне із понять слава – неслава втрачає свою специфіку,

протилежності нейтралізуються. Інтонаційно у тексті відчувається відтінок

сумніву: “Чернігівські гармати, ви слава чи неслава...” Звернімо увагу, що

у другому прикладі опозиція увечері чи вранці більш схиляється до

розділювальних відношень з відтінком байдужості і тому синонімія з

контекстом з’єднувального значення неможлива.

Отже, конструкції з сильною та з послабленою диз’юнкцією у Муратова

не можна інтерпретувати однозначно, а слід розрізняти інтонацію з’єднання,

протиставлення чи зіставлення, бо різні семантичні відношення відображають

різні смисли диз’юнкції.

Оксиморон. Особливої виразності у поетичнії мові І. Муратова набуває

оксиморон. За СЛТ, “оксиморон – стилістична фігура, в якій поєднуються

протилежні за змістом, контрастні поняття, що спільно дають нове уявлення”

[СЛТ, 1985, 165]. Характерною особливістю оксиморона лінгвісти називають

“неповну, неяскраву антонімічність його компонентів”, “фокус, перехрещення

і взаємопроникність протилежностей” [Халиков, 1982, 100; Новиков, 1973,

253]. Антонімічні поняття, що логічно виключають одне одного “зустрічаються

й у вигляді словосполучення, й у вигляді словотворчої конструкції”

[Степанова, Фляйшер, 1984, 225].

Найбільш виявлені в поетичній мові Муратова оксиморони –

міжчастиномовні антоніми. На думку М.М.Халікова, цей тип антонімічного

співвідношення слів, що утворюють оксиморон, “відкриває безмежні можливості

синонімічного варіювання компонентів оксиморона” [Халиков, 1982, 100]. Так,

у поезіях Муратова найчастіше зустрічаємо слова, що мають протилежні

значення, які поєднуються як означуване і ознака, тобто одно з явищ є

ознакою другого: "Нам треба знищити страхіття, Щоб окупилося в віках

Невічне наше довголіття" (1969, 6), "На хвилях сонячних симфоній, Краплина

буряних гармоній У оркестровому строю" (20), "З відкритого вікна,

Вересневий світлий смуток, Не випитий до дна" (52), "Але без нього й дня

прожить не хочу я... Без болю золотого за незвіданим" (111), "І з

лютеранських кірх кричали Беззвучним криком нам на страх..." (59), "Хто

злічив би відданих меті... Тиходомів пастки золоті" (116), "О, таким же,

таким будь навік, неповторне повторення" (141), "Плачте, мої нестрашні

бармалеї, Плачте сльозами, наївні дияволи!" (163), "Напевно, в тім і є

жорстока добрість, Щоб вічно нас манив далекий обрій..." (174), "...Аби

хоча б на мить В солодких пазурах її побути" (179), "Чого я жду? Яких іще

прекрасних катастроф" (297), "У стотисячний раз неймовірність Притулю наче

добру змію" (356), "Таке збіговисько – сам чорт йому не рад: Модерних

мертвих душ рясний конгломерат" (273).

Слід сказати, що сполучення антонімів у “чистому вигляді” в

оксимороні, як, наприклад, неповторне повторення, у поета зустрічається

дуже рідко, як і в мові взагалі. Як видно з розглянутих прикладів, у

взаємодії протилежностей в оксимороні виникають нові відтінки смислу, нові,

більш місткі значення. В основі таких оксиморонів лежать асиметричні

опозиції, бо в кожній оксиморонній структурі один із компонентів містить

додатковий відтінок значення, що послаблює або посилює значення другого: "А

що було в моїй торбині, В отій чарівній домовині?" (20), "І вірити, і

знати, що назавше Мені судився світлий цей полон."(26). Сполучення чарівна

домовина, світлий полон несумісні як складові частини у звичайному

мовленні, але в поезії, утворюючи нове поняття, є основою експресивного

ефекту. Іменники домовина, полон самі по собі мають негативно-оцінне

значення, та, поєднуючись з позитивно забарвленими прикметниками чарівна,

світлий, набувають нового, позитивного відтінку.

Велика виражальна сила концентрується і в оксиморонних

словосполученнях типу: "Любов’ю сплетені вінки... Зотлівши, світяться

нетлінно" (98), "І раптом згасає невгасне, Стає своїм часом невчасне"

(138), "П’ю з дитячих очей Живину заповітного трунку" (157), "Коли

обмеження приходять До необмежених сердець, Шалені згадки колобродять, До

прірви кличуть навпростець" (1980, 156), "В ту ж мить я відчую, Що від

щастя вмираю" (171), "Прости, матусю. Помираю. У пеклі юдиного раю" (261),

"Він на німому клавесині Собі й богам беззвучно грав" (297), "Яке це щастя

– Плакати від щастя" (393). У підкреслених сполученнях відбувається таке

тісне зіткнення двох протилежних явищ, що особливо виразно виступає їх

несумісність і разом із тим виникає ще додатковий смисл, відсутній при

простому протиставленні.

Отож, у поетичному мовленні І.Муратова оксиморон є одним із поширених

засобів образності. Він глибоко розкриває суть позначеного в його

складному протиріччі, а також особливості темпераменту поета.

Різночастиномовна антонімія. Оскільки ми торкнулися питань антонімії

різних частин мови в оксиморонних сполученнях, то слід сказати, що

спостереження над мовою поетичних творів І.Муратова показують, що

протиставляються і утворюють протилежні смисли слова різних частин мови у

поета не тільки в оксимороні. У І.Муратова з його контрастним сприйманням

світу дуже часто використовується протиставлення значень слів різних частин

мови з метою посилення контрасту. Тому ми, розглядаючи функції антонімічних

слів, розглянемо і такі конструкції.

У художньому тексті вживаються поряд із одночастиномовними антонімами

різночастиномовні, які є явищем мовлення, а не мовної структури.

Приймаючи подану Є.М. Міллером структуру міжчастиномовних засобів

вираження протилежності [Миллер, 1990, 66], виділяємо в поезії І.Муратова

такі типи міжчастиномовних опозицій:

1) нові антонімічні одиниці і нові антонімічні опозиції, які

одночастиномовну антонімію не утворюють: "Безжурний чи охоплений журбою, Не

знаючи тебе, я завжди знав: я твій... Стою, як є – я весь перед тобою"

(38), "І думаєш: не всім щастить дожити До мудрої прощальної пори, Коли з

минулим днем ви ще не квити, А вже його женуть сучасності вітри..." (137),

"Під бомбами не падав на ріллю; Тоді ще я дивився в очі зрячі Матусі, що

засліпла у війну" (173). Антонімічні одиниці безжурний – журбою, минулий

день – сучасність, зрячі – засліпла можливі тільки в міжчастиномовній

антонімії, бо слова необмежених, зрячі, безжурний, минулий одночастиномовну

антонімію не утворюють;

2) нові опозиції з антонімічними смислами, які утворюють опозиції з

іншими антонімічними смислами: "Щоб міцно у спільну будову Лягли, як

надійні цеглини, І подвиг, і діло буденне, І наші гарячі серця" (36), "Я за

те, щоб на землі Все родюче пліднилось, Щоб у мороці-імлі Все ясне

розвиднілось" (1980, 154), "А в юності, давно по цьому схилу... Чи вдячні

будемо йому? Скажи, подумай, мила: На мить оце? На довгі дні?" (75), "Хіба

й собі в осіннє полум’я Жбурнути юнь липневих снів? Ронити цвіт при сонці й

поночі" (175). Антонімічні одиниці цієї групи утворюють такі антонімічні

опозиції: сонце – поночі (вдень – вночі); морок-імла – ясне (тьма –

світло); мить – довгі дні (мить – вічність); подвиг – діло буденне (свята –

будні);

3) опозиції, що мають відповідності в одночастиномовній антонімії:

"Вночі я ждав приходу дня, А вдень безсонними очами Шукав на полі тінь

нічну" (47), "Воістину воскрес, немов росою вмився... Обрав старий як світ

єдиний символ віри: Безсмертя – яко смертний вічний дух" (125), "Ми –

добрі. Не маємо злості, Уміємо щиро прощать" (75), "А як всохнеш? Про це

я не думаю! Ще ж такий молодий з мене паросток, Не до смутку мені, не до

старості" (139), "Не надивлюсь, не намилуюсь, Як гай зимовий занімів. Він –

спокій ввесь, а я – хвилююсь" (84). Дані антонімічні опозиції реально мають

відповідні їм одночастиномовні молодий – старість (старий – молодість);

добрі – злості (добро – злі); спокій – хвилююсь (хвилювання – заспокоююсь);

вдень- – ічну (вночі – денний); безсмертя – смертний (смерть –

безсмертний).

Дослідження творів І.Муратова показує, що серед протиставлень,

виражених різними частинами мови, у них найчастіше зустрічаються

антонімічні опозиції, що утворюють прикметники та іменники (десь 70%),

рідше – прикметники та дієслова, іменники та дієслова, іменники та

прислівники, і зовсім мало – прислівники та прикметники. Як бачимо,

міжчастиномовна антонімія представлена у поета різноманітними опозиціями

номінативних одиниць.

Такі антоніми є своєрідним будівельним матеріалом при описі розвитку

подій: "Юрба глухо гуде. Говорить Забутий пророк: – Я живий. Я помер. Все

довколишнє – тільки уява" (271). Антонімічне сполучення прикметника і

дієслова живий-помер складають ніби каркас, основу опису сцени зустрічі

народу з лжепророком, який завдяки різночастиномовним антонімам розкриває

перед нами свою справжню сутність – це живий мрець, це мара, це те, чого

насправді не існує. Різке протиставлення, виражене міжчастиномовною

опозицією, єдино можливий прийом у цьому тексті, який дає можливість автору

розкрити суперечливу сутність “Забутого пророка” і відкрити людям правду

про нього.

Або візьмімо інший образно-емоційний фраагмент: "Щороку, щоліта і

сухо, і зливи, І ясно, й туманно, і все по-новому, І все наче вперше..."

(245-246). У цьому фрагменті взаємодіють дві антонімічні пари сухо – зливи,

ясно – туманно, які працюють на створення одного образу – літнього пейзажу.

Перша пара – антоніми різні частини мови (прислівник та іменник), вони

задають ритм усьому текстові, координують напрямок думки. Поет вживає

замість одночастиномовних антонімів сухо-волого опозицію сухо – зливи, яка

має інший антонімічний смисл, більш конкретний, образний і опоетизований.

Наступна пара антонімів ясно – туманно підсилює й уточнює попереднє

протиставлення.

Найчисельнішою антонімічною опозицією, як було вже зазначено, є

опозиція іменник – прикметник. У поета такі пари позначені високою емоційно-

експресивною енергією, яку вони передають усьому текстові: "Щоб міцно у

спільну будову Лягли, як надійні цеглини, І подвиг, і діло буденне, І наші

гарячі серця" (36). У вірші контрастують іменник подвиг і сполучення діло

буденне, бо перший у мові не має одночастиномовного антоніма. За СУМ,

“подвиг – важлива своїм значенням дія, вчинок, здійснюваний у важких,

небезпечних умовах; героїчний, самовідданий вчинок” [СУМ, 1975, т.6, 736].

Отже, найвища експресивна точка тексту зосереджена в контрастному образі

подвиг – діло буденне, який і визначає функціональне навантаження тексту.

Таким чином, міжчастиномовні антоніми, як засіб мовного вираження

протилежних явищ, у поетичній мові І.Муратова займають значне місце, бо

саме така антонімія дає змогу письменникові при відсутності

одночастиномовного антоніма повно і глибоко розкривати суперечливі явища

або протилежності, які перебувають у протиборстві і взаємодії.

Підсумовуючи, можна зробити і більш загальний висновок, що міжчастиномовна

антонімія є одним із мовних виражень суперечності як універсального,

всезагального принципу розвитку.

Здійснений аналіз зображувальних функцій різних контрастних опозицій,

що властиві поетичній мові І.Муратова, дає право зробити певні

узагальнення:

1) найбільш поширеним явищем, за допомогою якого поет досягає

яскравого стилістичного забарвлення антонімічних опозицій, є антитеза

(нерозгорнута, розгорнута, структурно складна), яка може виступати у поета

як засіб реалізації експресивно-переносного значення слів, служити

обрамленням цілої тематичної групи антонімів, характеризувати градацію

якоїсь якості чи закономірності або градацію назв часових і просторових;

2) в антонімічних текстах поета реалізуються такі види семантичних

відношень (значень), як:

а) кон’юнкція (антонімічна єдність), яка знаходить вираження у поета

за допомогою сполучника і (й), що підкреслює деякі із значень і об’єднує

протилежності в одне ціле (віки й хвилини), і заперечних часток не, ні

(ані), що підкреслюють відсутність чітко вираженої ознаки чи дії (ні жити –

ні вмерти);

б) охоплення всього класу предметів, розділених на протилежності. Такі

конструкції в І.Муратова характеризують здебільшого безмежність часу і

простору (ера (безмежність) – мить);

в) суперечність (поєднання протилежних начал), що базується у поета на

оцінному характері значень переважно прикметникових антонімів (світлі й

скорботні);

г) взаємне перетворення, тотожність протилежностей, що дає змогу

з’єднати протилежності в щось єдине. Особливо виділяються у поета

прикметникові опозиції (перший – останній);

д) зіставлення, яке досягає у поета особливо високої концентрації в

порівняльній конструкції (тоді – як зараз);

е) чергування (послідовність), що у письменника виявляється переважно

в дієслівній антонімії й підкреслюється сполучником то (то зрівня – то

нагромаджує);

є) диз’юнкція (сильна і послаблена), антонімічний контраст якої в

І.Муратова створюють здебільшого повторювані сполучники (або) – або, (чи) –

чи (або мир – або смерть);

3) одним із поширених засобів образності в поетичних творах І.Муратова

є оксиморон, що зустрічається переважно в поєднанні означуваного й ознаки

(беззвучний крик, невічне довголіття);

4) широке використання різночастиномовних антонімів, що дають

можливість особливо глибоко розкрити сутність позначеного в його складному

протиріччі – одна із стильових ознак І.Муратова. Такі антоніми у поета

поділяються на три типи:

а) антонімічні опозиції, які не утворюють одночастиномовну антонімію

(зрячі – засліпла);

б) антонімічні опозиції, які утворюють конструкції з іншими

антонімічними смислами (подвиг (свята) – діло буденне (будні));

в) антонімічні опозиції, що відповідають одночастиномовній антонімії

(безсмертя – смертний, добрі – злість).

Найчисельнішою різночастиномовною опозицією в поетичній мові

І.Муратова є опозиція прикметник – іменник.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18