: Госбюджет, дефицит бюджета

стремально високі процентні ставки неспроможні приборкати інфляцію, як­що

нічого не робилося для скорочення дефіциту бюджету. Приміром, від по­чатку

1989 р. реальні процентні ставки були високими (план "Verao"), однак значний

дефіцит бюджету (18,6% від ВВП) звів нанівець боротьбу з інфля­цією — у

листопаді—грудні 1989 р. її місячні темпи перевищили 40%. Отже, погіршення

сальдо бюджету в 1995 р. нагадує про можливість повторення мексиканського

"сценарію".

Досвід Аргентини, Бразилії, Мексики та Чилі не заперечує висновку про

"пригнічування" приватних інвестицій видатками уряду (інструментальне цей

вплив здійснюється через механізм реальних процентних ставок). В Аргентині у

1991 — 1994 рр. обсяги інвестицій зростали в середньому на 8% щорічно, у

повній відповідності до успіхів у досягненні збалансованого бюджету. І

навпа­ки, рівень інвестицій знизився у 1995 р., що можна пояснити збільшенням

де­фіциту бюджету. Не випадково наступного, 1996 р. досягнення збалансованого

бюджету розглядалося як основний елемент фіскальної політики. У Мексиці

комбінована дія навіть досить незначного дефіциту бюджету, інфляції та

висо­ких процентних ставок знизила рівень інвестицій у 1995 р. до рекордно

низь­кої позначки — 19,4% від ВВП (це на 5% менше, ніж у 1992 р., коли

переви­щення доходів бюджету над його видатками було найпромовистішим).

Збільшення інвестицій (1) робить менш прозорим очікуваний негатив­ний зв'язок

між дефіцитом бюджету (G—T) та сальдо поточного рахунка (СЛ)':

(S-1)-(G-T)=СА, (1)

де G — видатки бюджету, Т — бюджетні надходження, а S — обсяги заощаджень.

Зрозуміло, що скорочення дефіциту бюджету поліпшує сальдо по­точного рахунка,

приймаючи незмінними рівні приватних заощаджень та інвестицій. Якщо ж

інвестиції зростають, то не виключено, що відповідне збільшення імпорту

основних засобів, сировини та напівфабрикатів погір­шить сальдо поточного

рахунка, принаймні в короткочасному плані. З іншо­го боку, у віддаленішій

перспективі прискорення темпів економічного зрос­тання — логічний наслідок

зростання обсягів інвестицій — та подальше збільшення заощаджень повинні

поліпшити сальдо поточного рахунка. Саме такий перебіг подій спостерігається

в економіці Чилі.

Розвиток чилійської економіки переконує у перевагах тривалого переви­щення

доходів бюджету над видатками (зауважимо, що такий результат харак­терний

для країн Південно-Східної Азії). На думку спеціалістів МВФ, додатне сальдо

бюджету додатково дає змогу: збільшити кредитні ресурси у банківсь­кому

секторі; нейтралізувати негативні макроекономічні шоки; підвищити до­віру до

національної економіки; забезпечити добробут майбутніх поколінь У 1988 — 1995

рр. додатне сальдо бюджету сприяло послідовному зниженню темпів інфляції — до

7,9% у 1995 р. Значні обсяги інвестицій у чилійську еко­номіку забезпечили

стійке зростання ВВП — у середньому на 6,8% у 1990 — 1995 рр. Не менш

важливо, що економіка Чилі подолала однобоку орієнтацію на видобуток та

експорт міді: в 1995 р. її частка в загальних обсягах експорту впала до 32%.

Почали розвиватися сільське господарство та переробна про­мисловість.

2. Шляхи досягнення збалансованого бюджету. Першочерговим завданням

впорядкування урядових видатків, що передбачає: скорочення їх частки у ВВП та

збільшення видатків на освіту, охорону здоров'я, розвиток інфраст­руктури. Лише

після цього стає можливим, визначити параметри податкової реформи, яка за

будь-яких умов не повинна збільшувати дефіциту бюджету — інакше її проведення

втрачає сенс і може означати крах зваженої економіч­ної політики.

З початку 1990-х рр. частка урядових видатків у ВВП Бразилії та Мекси­ки істотно

зменшилась (таблиця 24). На рівні 20% від ВВП стабілізувалися видатки

уряду Чилі. Проте частка урядових видатків у ВВП країн Латинської Америки

значно перевищує, наприклад, показники країн Південно-Східної Азії — Південної

Кореї, Сінгапуру і Таїланду, що свідчить про незавер­шеність розпочатої роботи

щодо скорочення урядових видатків.

'Цю залежність отримано після декомпозиції елементів валового

національного доходу (Y):

Y =С+I+G+Х—М =С+S+Т—F, де С— приватне споживання, Х — обсяги експорту

товарів та послуг, М — обсяги імпорту товарів та послуг, F — трансфертні

платежі з-за кордону. Сальдо поточного рахунка (СА) визначено таким чином:

СА = X— М+ F

Таблиця 24. Видатки бюджету в країнах Латинської Америки та

Південно-Східної Азії (у % до ВВП), 1989 — 1994 рр.

		1989	1990	1991	1992	1993	1994
Латинська Америка	Аргентина	28,3	23,2	24,2	28,0	30,0
	Бразилія	40,1	37,0	25,7	30,2
	Мексика	23,4	17,4	17,0	15,9	16,6	17,7
	Чилі	20,9	20,3	21,2-	20,3	20,8	20,5
Південно-Східна Азія	Пд. Корея	16,0	16,2	16,5	17,0	16,9	17,7
	Сінгапур	21,5	20,4	20,8	18,9	17,1
	Таїланд	14,9	14,6	14,9	15,4	16,4	17,0

Напрямки такого скорочення були традиційними: ліквідація різноманітних

субсидій та дотацій, приватизація державного майна, раціоналізація

державно­го апарату, перегляд соціальних програм тощо. В Аргентині після

початку пла­ну "Convertibidad" (квітень 1991 р.) персонал державних установ

скоротили на 100 тис. осіб. Протягом 1991 — 1995 рр. у приватні руки

перейшли: телефонна мережа та нафтова компанія YPF (у 1990 р. її збитки

становили 1,2 млрд. дол. США), електростанції, аеропорти, готелі. Цікаво, що,

перебуваючи у державній власності, збитковим було навіть казино. Крім

зменшення навантаження на бюджет, приватизовані об'єкти почали генерувати

значні податкові надходжен­ня. Так, у 1992 р. від приватних телефонних

компаній до бюджету надійшло 76 млн. дол. США (десятиліттями телефонна мережа

Аргентини була збитковою). У Бразилії 1993 р. приватизація 8 сталеплавильних

компаній перетворила ос­танні із збиткових у прибуткові підприємства протягом

року.

Досвід переконує, що найважче поєднати загальне скорочення урядових видатків

із зростанням видатків на економічне обслуговування (транспорт,зв'язок,

інфраструктура) та соціальні потреби (освіта й охорона здоров'я). Водночас

логіка політичної "коректності" заважає зменшенню субсидій та ліквідації

сумнівних соціальних гарантій. Це особливо помітно в Бразилії — країні, де,

як жартують, існує 595 партій (по одній на кожного депутата пар­ламенту). В

1994 — 1995 рр. бразильські парламентарії заблокували процес приватизації,

реформу пенсійної системи, зусилля уряду щодо скорочення видатків бюджету

тощо. Тим часом в окремих штатах на 22 діючих припадає 330 полковників у

відставці. Якщо для пересічного бразильця пенсійний стаж становить ЗО — 35

років, то для депутата парламенту — лише 8 років. Системи безплатного

навчання та охорони здоров'я також надають переваги тим, у кого вищі доходи.

В Бразилії на одного студента витрачається 8804 дол. США, що набагато більше,

ніж у Німеччині — 5900 чи Канаді — 3975 дол. США. Водночас у занедбаному

стані перебувають початкова та середня освіта. У сфері охорони здоров'я на

12000 найзаможніших пацієнтів витра­чається стільки ж коштів, як на решту 40

млн. громадян.

Щодо податкової системи, то в більшості країн Латинської Америки на момент

реформи її спотворювали складна структура податків, обмеженість податкової

бази, недосконале законодавство. Ситуацію ускладнювали ухи­ляння від сплати

податків та корумпованість податкових служб. У 1974 р. у Колумбії на кожне

песо хабара держава втрачала удвадцятеро більше. У Бра­зилії щорічні втрати

від ухиляння од сплати податків у 1990 — 1994 рр. стано­вили 40 млрд. дол.

США . Наприкінці 1980-х рр. у Аргентині платити податок вважалося невдалим

жартом. Не дивно, що саме в цій країні 1991 року прове­ли найпослідовнішу

податкову реформу. В Чилі це робили поступово протя­гом 1985 — 1990 рр.

Успішною була податкова реформа у Болівії в 1985 — 1986 рр. В усіх випадках

забезпечувалися універсальні вимоги: збільшення доходів бюджету,

ефективність, справедливість, прозорість.

Досвід країн Латинської Америки не заперечує висновку, що зниження ставок

оподаткування збільшує надходження до бюджету. Приміром, у Болівії в 1986 р.

ставку податку на дохід знизили із 45 до 10%, а замість по­над 400 податків

на роздрібний продаж запровадили єдиний ПДВ зі ставкою 10%. У підсумку частка

податків у ВВП Болівії зросла з 1,9% у 1984 р. до 7% у 1987 — 1988 рр.".

Подібним чином зниження ставок податку на дохід збільшило надходження до

мексиканського бюджету з початку 1990-х рр.

Водночас зниження ставок оподаткування не може розглядатися поза контекстом

скорочення урядових видатків та проведення структурних перетворень. Інакше —

це популізм. Окрім приватизації, перспективним су­путнім заходом є перехід до

приватних схем соціального страхування. Як висловився архітектор

аргентинських реформ Домінго Кавальйо, "джерелом пенсій для тих, хто працює,

повинні стати їхні власні заощадження, а не по­датки, що дедалі зростають" .

Перші приватні пенсійні фонди ще в 1981 р. почали створювати у Чилі. У 1993

р. подібний експеримент розпочато в Пе­ру, а в 1994 р. — в Аргентині та

Колумбії.

Досвід окремих країн застерігає від використання занижених ставок по­датку на

прибуток. Після трьох років експериментування в Аргентині у 1990 р. ставку

цього податку підвищили з 20 до 30%. Трохи раніше це зробили в Чилі, де

ставка податку на прибуток зросла від 10 до 30%. З іншого боку, недоцільно

пов'язувати ефективність роботи підприємств тільки зі ставкою оподаткування".

Не менш промовистим є вплив конкуренції, цінової та гро­шової стабільності,

лібералізації зовнішньої торгівлі та ринку робочої сили. В Аргентині у 1991 —

1994 рр. продуктивність праці підвищилась на 42% , а ВВП зростав щорічно в

середньому на 7,7%, незважаючи на вищі податки та припинення державної

"підтримки" у всіх формах (прямі субсидії, протек­ціонізм, заниження

обмінного курсу песо тощо).

Податкова реформа в Аргентині виявила ще одну особливість — гармо­нізація

податків ефективна лише у разі розширення податкової бази. В 1990 р.

ліквідацію різноманітних "тимчасових" податків (на банківські депозити, на

фінансові операції тощо) було поєднано із зниженням мінімального рівня

оподатковуваного доходу та обмеженням практики податкових пільг. У 1991 р.

ухиляння від сплати податків почало каратися тривалим ув'язненням; служ­би

оновленої податкової інспекції (001) отримали додаткові права у конт­ролі за

сплатою податків великими приватними компаніями.

Загалом у більшості країн Латинської Америки, як і всюди у "третьому" світі,

частка податку на доходи громадян у загальній сумі податкових надход­жень

залишається невисокою — не більш як 20%. Нові джерела оподаткуван­ня

пов'язуються із впровадженням податку на нерухомість, на землю, на

ав­томобілі, а також встановленням акцизних зборів на тютюнові вироби та

ал­когольні напої. Деякі податки, наприклад на предмети розкоші, корисні не

так для зростання доходів бюджету, як з погляду соціальної справедливості". У

більшості випадків податкова реформа супроводжується значними політичними

ускладненнями. Прикладів не бракує. Податкова реформа 1974 р. в Колумбії

готувалася кілька років і виявилася надзвичайно успішною: в 1975 р. податкові

надходження зросли на 45%''. Однак уже наступного, 1976 р. пакет заходів

"удосконалили" парламентарії, а спритні ділки відразу ж знай­шли шляхи, як

обійти законодавство. У підсумку початковий ефект було значною мірою

втрачено. В Бразилії поміркований пакет заходів податкової реформи

(раціоналізація понад 60 податків та зборів, уніфікація двох по­датків на

роздрібний продаж, зміни в пенсійних платежах) розглядають уже два роки —

успіхів аніякісіньких.

В Аргентині енергійні зусилля міністра економіки Д. Кавальйо щодо скорочення

видатків бюджету та збільшення податкових надходжень знач­ною мірою зумовили

його відставку влітку 1996 р. По-перше, передбачалося подальше скорочення

державного апарату на 20 тис. осіб. По-друге, було ліквідовано всі пільги для

платників податку на дохід, у т. ч. для суддів та членів парламенту. Ставка

ПДВ залишилася на попередньому рівні (21%), однак пільг теж не залишилося.

Нарешті ставка податку на товари розкоші зросла від 0,5 до 1,0% (очікувалося,

що це збільшить доходи бюджету на 800 млн. дол. США ).

3. Заключні зауваження та висновки. Фіскальна політика завжди перебуває у

фокусі боротьби економічних і політичних інтересів. Латинська Америка не є

винятком, так само як і Україна не є "іншою" державою. Незважаючи на труднощі,

в останні роки вектор фіскальної політики в країнах Латинської Америки

сформувався досить чітко: 1) скорочення дефіциту бюджету, 2) змен­шення частки

ВВП, що перерозподіляється через бюджет, 3) гармонізація по­даткового

законодавства, 4) боротьба з ухилянням від сплати податків.

З погляду дискусії в Україні навколо фіскальної політики в цілому та

податкової реформи зокрема, істотними є три зауваження. По-перше, недо­речно

розглядати зміни в податковій системі, не визначивши пріоритетів у видатках

уряду (частка у ВВП, структура видатків, співвідношення між ви­датками

центрального уряду та місцевих органів влади). По-друге, якими б не були

варіанти ставок оподаткування, кількості податків тощо, повинен братися до

уваги стан платіжного балансу. В економіці України й далі збе­рігається

від'ємне сальдо платіжного балансу, і тому потреба в перевищенні доходів

бюджету над його видатками здається настійною. По-третє, впоряд­кування

урядових видатків та податкова реформа не стануть реальними без вияву

потужної політичної волі, передусім із боку виконавчої влади, і необ­хідного

організаційно-правового забезпечення.

ПРОБЛЕМА ДЕРЖАВНОГО БОРГУ (НА ПРИКЛАДІ США)

Формування ринкових відносин в Україні, її інтеграція із світовою

еко­номічною спільнотою потребують глибокого вивчення й переосмислення

досвіду інших країн. Особливий інтерес має вивчення фінансових відносин, що

становлять невід'ємну частину загальної економічної системи.

Важливою сферою фінансів є державний кредит у його класичній формі: коли

держава в особі адміністрації всіх рівнів виступає на фінансовому рин­ку як

боржник, позичальник, наслідком цих відносин є державний борг. Причина

виникнення боргу — дефіцит державного бюджету, явище дуже знайоме, на жаль, і

громадянам незалежної України. Неабиякою проблемою для багатьох розвинутих

країн є вибір способу покриття бюджетного дефіци­ту через випуск державних

боргових зобов'язань або грошової емісії.

Цю статтю присвячено вивченню теоретичних і практичних питань дер­жавного

боргу в США - у країні з двохсотрічним досвідом, де під впливом політичних,

економічних і соціальних причин стався перехід від змішаного способу

фінансування бюджетного дефіциту (позиками та емісією грошей) до

прийнятнішого — випуску позик і утворення державного боргу.

Запропоноване дослідження написано на підставі вивчення статистич­них і

монографічних оригінальних джерел, які дали змогу охопити тривалий історичний

період від 1800 до 1995 років.

Рухомою пружиною розгортання державного кредиту, наслідком якого є борг

федерального уряду, в США були війни. У XX ст. до них приєдналися економічні

кризи. Рух макроекономічного показника борг /ВВП свідчить, що в XIX ст. "хвилі"

припадали на воєнні роки (рис. 1). У XX ст. "крута хви­ля" припадає на

роки Другої світової війни, коли борг досягав 122,7%, тобто перевищував обсяг

ВВП. Цікавий рух показника на позначках 50-х — 70-х рр. Він різко знизився

(1975 р. — 34,5%) в умовах зростання військових вит­рат періоду холодної війни.

Це показник того, що американська економіка витримувала тягар величезних

військових витрат (від 6 до 10% ВВП).

Надто сильного удару по державних фінансах завдали економічні кризи 1973—

1975 рр., 1981—1983 рр. і початку 90-х рр. У 1975 і 1976 рр. щорічний приріст

боргу становив 14%, у 1983 р. — 20,6%, тобто дуже наближається до приросту у

воєнні роки. З 1982 р. починається нова стійка тенденція зростання показника

боргу /ВВП, до 1995 р. він досягає 70%, що наближається до показ­ника

середини 50-х рр. — 71,3%, періоду військового протистояння двох світо­вих

систем і найбільшої питомої ваги військових витрат у післявоєнний період.

1900 1922 1935 1945 1955 1965 1975 1985 1995

1912 1933 1940 1950 1960 1970 1980 1990

Рис. 1 . Державний борг федерального уряду США (у % до ВВП)

Графік складений за даними Statistical Abstract of the United States за 1940,

1947, 1955, 1965, 1970, 1991, 1993 рр.

Наведені нижче міжнародні порівняння засвідчують ту саму тенденцію в інших

країнах із ринковою економікою (див. таблицю).

Окрім федерального боргу, у США зростає так званий муніципальний борг, тобто

борг штатів і місцевої влади.

Викликає цікавість вивчення загальної державної заборгованості у США. її

структура протягом 1990—1994 рр. змінилася: проявилась тенденція зрос­тання

частки боргу федерації (рис. 2), що пояснюється процесом центра­лізації

державних витрат і доходів у федеральному бюджеті, а також меншою (у порівнянні

з федеральним) дефіцитністю бюджетів.

Слід звернути увагу на те, що емісія облігацій штатів і місцевої влади

ре­гулюється й контролюється федерацією, для чого було створено управління з

вироблення правил щодо операцій із муніципальними цінними паперами.

Практичний інтерес має вивчення складу структури муніципальних облігацій.

У США місцева влада випускає два основних види облігацій: звичайні й дохідні.

До 70-х рр. перевагу мали перші, після — другі. Такий поворот став­ся

внаслідок зміцнілого масового опору платників податків проти підвищен­ня

ставок місцевого майнового податку, який забезпечує виплату процесів і

погашення звичайних бонів. Дохідні облігації не потребують підвищення

по­датків, їх погашення з процентами відбувається з доходів, які одержуються

у процесі освоєння ресурсів на об'єктах, що будуються. З цього можна зроби­ти

висновок про необхідність в Україні випускати на місцях дохідні об-

Таблиця. Державний борг (валові суми) у % до ВВП

	1980	1985	1986	1987	1988	1989	1990	1991	1992	1993	1994	1995	2000 (прогноз)
США	37,7	48,1	51,0	52,0	52,7	53,2	55,4	58,9	61,7	63,4	69,1	69,1	70,0-72,0
Японія	52,0	68,7	72,3	74,9	72,8	70,6	69,8	68,2	67,3	68,3	70,3	72,4	—
Німеч­чина	36,5	42,5	42,6	43,8	44,4	43,2	43,5	41,8	42,8	46,2	50,8	60,6	—
Франція	36,4	45,5	45,7	47,2	46,8	47,5	46,6	48,6	51,6	57,1	62,1	66,3	—
Італія	61,1	84,3	88,2	92,6	94,8	97,9	100,5	104,0	108,0	114,0	116,5	118,0	123,0-125,0
Велико­брита­нія	54,3	52,7	51,1	48,6	42,2	36,8	34,7	35,4	40,5	47,3	52,3	56,4	—
Канада	44,6	65,0	68,9	70,1	69,3	69,5	71,6	77,5*	83,3	88,3	90,6	90,7	90,0-93,0
Серед­ня
по 7 країнах	42,9	54,9	57,3	58,6	58.3	57,9	58,8	60,5	62,8	65,7	67,9	70,0	—
по малих країнах ОЕСР	36,3	58,7	59,9	60.6	59,6	59,0	58,5	60,4	62,9	68,4	72,7	75,6	—
по країнах Західної Європи	42,7	57,4	58,4	59,5	58,8	58,1	58,1	59,1	61,9	67,3	71,6	76,1	—
по всіх країнах ОЕСР	42,0	55,4	57,6	58,9	58,4	58,0	58,7	60,5	62,8	66,1	68,5	70,7	—

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16