Синонимия и антонимия в поэзии

p> Заслуговують на увагу також твори, в яких наявні ідіоми, мотивовані на основі функцій деяких органів людського організму: "З мадам Іронією в парі не покладаю білих рук" (273); "На відсіч вам голову дам" (83). Особливість використаних ФО у тому, що вони одухотворені присутністю автора. Традиційно смислова одиниця такого фразеологізму конструюється дієприслівниковою формою – не покладаючи рук, а у Муратова – першою особою дієслова у формі однини теперішнього часу – не покладаю рук. Як бачимо, на основі традиційних ФО поет створює нові оригінальні образи.

Зустрічаємо також у поетичних творах І.Муратова і використання релігійної лексики, біблійної символіки. На їх основі поет створює оригінальні тропи, зокрема, метафори, епітети, порівняння: "О світлий раю, гречний світе білих" (71); "Щедрий вечір... це все – забобони" (335); "А мати сподівалась... бог з тобою!" (356); "До білої святині причащай моїх братів, органна алілуйя!" (71). Часто герої його творів послуговуються усталеними біблійними зворотами: "Всемилостевий Христе, дай снаги, благослови пісенного месію!" (71); "Воістину воскрес, немов росою вмився"
(125).

Ефектним поетичним прийомом є зведення назв релігійного символу до образу знака, притчі, як, наприклад, образ ріки Іордань: "І не сміє всихати надій Іордань" (378); "Й ген-ген за околичну річку – розгрішень моїх
Іордань" (313). У наведених уривках поет розгортає образ-знак ріки Іордань
(за біблією, Іордань – священна річка, з якою пов’язаний обряд водохреща), що є прикладом релігійної ремінісценції.

Зауважимо, що біблійні аналогії, біблійна лексика для поета – це засіб опоетизування образів.

Слід відзначити у творчості І. Муратова як поета інтелектуального ремінісценції з інших письменників. Вони вливаються в авторський текст, розширюють і поглиблюють його шляхом включення нових асоціацій.

Шевченкова інтонація вчувається, наприклад, у таких рядках: "А той
Славута, що реве і стогне..." (118); "Гасло, гасло сонце й закотилось, встала Мотря – в ноги повалилась" (24); "І знову мучаюсь собою, переглядаю все життя" (312). Або Довженкова: "Хлюпа бережно у берег Зачарована Десна"
(340), чи Коцюбинського: "Юності fata morgana, рідне село Бабаї!" (249); "І присмерк цей – як музика органна. І мерехтить в очах fata morgana" (337). У інших рядках – перегук із "Наталкою Полтавкою" І. Котляревського: "Стояла на Полтавському шляху... Й назустріч незрадливому Петру співала "Віють вітри" на вітру?" (38); "Видно, видно шлях Полтавський..." (221). У
"Революційній кантаті" читаємо гнівні рядки: "Повтали гнані та голодні..."
(214), що є ремінісценцією з "Інтернаціонала" французького поета Е. Потьє, а заключним акордом цього вірша є цитата з поезії П. Грабовського: "Уперед, хто не хоче конати..." (215).

Із цього приводу можна виділити триптих "На крилах Літани". Тут ремінісценції із "Слова о полку Ігоревім" і творів П. Тичини: "Я везу в літаку ясен світ, сіверянку-коханку..." (330); "Й хтось на чатах стоїть... за дрімливим Дінцем..." (330). Цікаво, що поет уміє "добути" із запозичених образів, тем, сюжетів ідеї, співзвучні часові, художньому спрямуванню своїх творів. Упадає у вічі орнаментальність фрази із вірша О.С. Пушкіна "К А.П.
Керн", що процитована Муратовим російською мовою: "Я помню чудное мнгновенье, передо мной явилась ты" (75). Поет схиляється перед величчю класика російської літератури, твори якого стали взірцем поезії.

Досі йшлося про використання Муратовим тих багатств, які закладені в надрах самої мови. Загляньмо ж тепер у ту частину його творчої лабораторії, де розроблялися спеціальні стилістичні прийоми.

Досить часто поет вдається до такого стилістичного прийому, як повтор.
Особливим виявом експерсивної ознаки в поезії Муратова позначені повтори- тавтології.

Тавтологія, як відомо, – це повторення того самого кореня в іншій словотвірній формі [Ганич, Олійник, СЛТ, 1985, 302]. Тавтологія в поетичній мові Муратова характеризується надзвичайно строкатою лексико-граматичною, художньо-композиційною організацією.

Розгляньмо, наприклад, лексико-морфологічний повтор на частиномовному рівні. Як правило, такий повтор не існує сам по собі, а входить у ширшу
(семантичну, синтаксичну) структуру, додаючи лише відповідний штрих, нюанс до загальної (смислової, стилістичної) домінанти. У Муратова тавтологія найчастіше виступає як сполучення однокореневих слів: "Що там у грудях кипнем скипає?" (382); "І кусень блакитний зубами кусну..." (172).
Зустрічаємо також складні лексичні утворення, побудовані за принципом тавтології: "Рано-вранці, ... викликаю птаство на розмову..." (372); "Віями- віялами озеро бездонних очей затіняло" (39). Наявні в поезії і тавтології, утворені від омонімічних та паронімічних форм: "Все – земне. Все людське і вселюдське" (104); "Та зліва й справа – ... погані справи" (56); "Де догму і канон обстоюють запекло ..., що пекло – то є пекло" (128).

Із наведених прикладів видно, що кожна із тавтологічних сполук має певне смислове і стилістичне навантаження. Така фігура допомагає авторові поглибити психологізм оповіді або перевести її в інший емоційно- експресивний план.

Особлива, динамізуюча, інтенсифікуюча роль у поетичному тексті належить дієслівно-іменниковій тавтології: "Буттям живих мені світає світ"
(323); "Змурувать в єдиний мур" (71); "Ви чуєте? Трембіти трембітають"
(172). Аналізована модель набуває символічного звучання у контексті твору.

Поезії Муратова характерні також тавтології, що становлять цілі експресивні комплекси в художній тканині твору: "Ой, та не крячте чорні круки: нас не стуманить ваш туман!" (64); "Мені з утоми сни не снились, я в завірюсі сніжній сліп, я жить хотів і знав, що право віднині маю вже на те і що метелиця лукава мені шляху не замете" (56). Наведені дистантні лексико- морфологічні повтори-тавтології творять своєрідні семантико-стилістичні поля. Образне розгортання, що ґрунтується на послідовному вживанні відповідних однокореневих слів, йде в напрямі від динамічної ознаки атрибута до внутрішньо-характеристичної, що міститься в самому номінанті.
Сам автор активний учасник динамічних подій. З кожною тавтологічною фразою темпоритм оповіді зростає. Саме така висока експресія властива пристрасній натурі І. Муратова.

Розгляньмо тепер тавтології іншої граматичної організації: "Старіють люди, старіють міста, старіють пророцтва забутих пророків" (107); "Я не сам по собі – я рушинка чарівного руху, я без нього – ніщо... Всесвіт знає мене" (238). Як бачимо, тавтологічна контамінація того самого слова у формах різних відмінків має інший характер. Здвоєння іменних слів у формі називного і родового відмінків (пророцтво пророків, рушинка руху) – своєрідний засіб вираження посиленої якісної характеристики предмета, вдало використаний Муратовим. Крім того, експресію підсилюють інші лексичні повтори. У першому прикладі повторюється дієслово старіють, а в другому – займенник я. Обидва уривки містять у собі таку стилістичну фігуру, як лексична анафора, тобто повторення слів на початку віршованих рядків.
Анафора у Муратова пов’язує окремі речення в більш умовну єдність і надає текстові певного експресивного забарвлення. Цікаво, що автор, уживаючи всі ці фігури, акцентує увагу читача не лише на елементах конструкції, а й на підтекстових смислах. Поет протиставляє гармонійний простір, всесвіт і дисгармонію людського буття. Старіє все: і людина, і міста, і святі пророки з їх пророцтвами – все смертне, вічний лише Всесвіт. Ніби сумні мотиви звучать у цих рядках, але через світобачення автора у читачів виникають позитивні емоції, бо людина не просто рушинка руху, а чарівного руху у всесвіті.

Окремо варто виділити прислівниково-дієслівні тавтології, що відіграють важливу естетичну функцію при сприйнятті цілісного художнього образу: "Я Чорне море – теплоходом, А Віслу вплав перепливав" (56); "Ой, дарма шляхи курили курно, їхав ти до сина в гості дурно..." (25). Така модель налаштовує читача на почуття тривоги, зажури, посилює звучання теми страждання, напруженого очікування чогось фатального.

Слід сказати і про контактні словоповтори дієслівно-віддієслівних форм, які мають інтенсифікуюче значення: "Пощо про співане співати? Були ж і Пушкін, і Тарас..." (379). На використанні лексичних, синтаксичних повторюваних мовних засобів базується в поета лейтмотив оповіді. Таким чином виникає асоціативна канва твору, яка спрямовує розуміння тексту та підтексту в річище авторського задуму.

До лексико-граматичних повторів-тавтологій належать також ті, неодмінною характеристикою яких є конденсація якісної ознаки, що дістає абстрактне чи узагальнене вираження: "І ти схилилась над роялем, о давня давнина!" (52); "Де муза його, неомузена ним?" (386); "Поетова доля, його невиснажна снага" (388); "Повзли в неволі ніч за ніччю, та дивним дивом марив я" (144). Така прикметниково-іменникова тавтологія виражає експресивно-оцінне значення і здатна за своєю семантикою характеризувати ліричного героя (в наших прикладах позитивно).

Отже, тавтологія у віршах І. Муратова регулює темпоритм оповіді, виділяє найсуттєвіші моменти у сюжеті, поглиблює психологізм твору. Навіть у порівняно невеликих конткестах спостерігаємо численні вживання лексико- морфологічних тавтологій, де одна пара чергується з іншою, розвиває, узагальнює висловлене, творячи таким чином експресивну композиційну єдність.

Як відомо, І. Муратов протягом років утвердив за собою репутацію аналітичного письменника, який здатний на глибокий образний синтез думки в поезії. Активний характер думки у його творах, її динамічний, напружений розвиток виявляється у постійному шуканні зіставлень. Тому Муратов досить часто використовує такий стилістичний засіб, як порівняння. Порівняння допомагають поетові розкрити характер зображуваної дії, передати форму, внутрішню якість, настрій тощо.

Найчастіше Муратов вживає загальноприйняті в літературній мові граматичні засоби вираження порівняння. Однак спостерігаємо у поета індивідуальні прийоми їх використання. Це проявляється у намаганні зробити порівняння органічною частиною образної, а звідси і смислової структури віршованого тексту або його фрагменту.

Значне місце у мовотворчості поета посідають порівняльні звороти у складі простих речень: "Летять, наче птиці ясні" (24); "Суне ніч моя зимна, як глетчер" (43); "Ідем і підемо ще далі, мов та лавина" (46); "Думки, немов зрадливі тіні" (50). Порівняльні звороти поет приєднує за допомогою підрядних сполучників мов, немов, наче, як. Наведені порівняння виступають у своєму традиційному значенні – називають динамічну ознаку, пов’язану з предикатом. Таку ж граматичну структуру мають і порівняльні звороти, в яких уточнюється атрибутивна ознака в семантичному комплексі присудка, а завдяки цьому посилюється, увиразнюється емоційна напруга: "І став легкий, мов тая птиця" (2); "А у хижі – мудра, як змія, гарна, мов казкова королева, ждала мужа пращурка твоя" (135).

Особливо виразно виявляється подвійна залежність порівняльного звороту від означуваного іменника та дієслова у сполученні його з прикладкою, що також є досить активною конструкцією у Муратова: "Вітер виє, мов пес, на незнаних зірок таємничість" (122); "Замріяне серце, як факел, нести для
Прекрасної Дами" (122); "І вже линуть думки, мов лелеки" (120); "Мені колись ввижалося безсмертя, як пантеон" (81); "І підстелять, як рядна, піщанії коси" (106). З наведених прикладів видно, що конструкцію порівняльного звороту можна легко трансформувати у прикладкову: вітер-пес, серце-факел, думки-лелеки, безсмертя-пантеон, коси-рядна. Використання саме таких структур, що вирізняються гнучкістю і естетичністю форми, властиве художній натурі поета .

Досить поширена в митця інша граматична структура порівнянь – предикативні структури. Серед них зустрічаємо повні і неповні речення, що приєднуються до головного семантичними сполучниками мов, немов, наче, ніби, як: "На галяві світло, мов зорі попадали в трави" (138); "Мов кинута у сухолист жарина – нестерпний, гострий дотик милих рук" (210); "Як яблуко падає з гілки, дозрівши, – в дорозі впаду" (357); "Дерзайте. Говоріть. Всю душу виверніть, як вивернув колись я для вас" (267). Як бачимо, повні порівняльні речення служать для розкриття змісту головного речення.
Використовуючи таку структуру, автор посилює змістову і стилістичну ємкість тексту, при цьому художні образи зорі, жарини, яблука і самого ліричного героя стають гранично зримими.

Неповні порівняльні речення поет вводить, прагнучи окреслити композиційно стрункі, чіткі і разом із тим насичені сполуки з епічною просторовістю і глибиною змісту: "Ласкавість їх – у грязь, у прах впаде пройдисвітові в ноги, як на морозі мертвий птах" (143); "Й приватні вілли вздовж ріки, де задихаються жінки, мов на піску гарячім риби" (170);
"Забуття, наче крейду ганчірка, може вмить їх безжально зітерти" (209); "З віт падають ритмічно жолуді, як дні у вічність" (45).

Типовими для стилю І.Муратова є структури з орудним порівняльним або словотвірною метафорою. Звичайно, за семантикою вислови пнеться лисом- пролазою, блищали лускою, ридали дзвоном, вибухне кригою – це метафори, бо порівняння приховані, а за функцією – художні означення до дії. Щоб не порушувати традиції, називатимемо такі конструкції орудним порівняльним.
Поет використовує порівняння, утворені за звуковими асоціаціями: "Гонгом гудуть барабанні перетинки" (163), а також ті, у семантиці яких присутній елемент порівняння за формою, розміром: "І здався крізь нічні вогні нам корпус ТЕЦу вдалині чотиритрубним пароплавом" (23). Вживаються також анімалістичні порівняння, що лежать в основі зорових асоціацій за подібністю функції: "І прихильно, приборканим левом гарчить реактивна епоха" (244). Цей вислів вбирає в себе семантичне поле об'ємної субстанції простору і часу, що притаманне поезії І.Муратова. Таке зіставлення епохи з твариною, левом, ми схильні розглядати як індивідуально-авторське.

Індивідуально-авторськими є також порівняння, що стосуються плину часу: "Мчать роями секунд каравели, чую часу подрібнений плин..." (241).
Традиційне сполучення рій думок у поета переходить у рій секунд, оскільки автор сам перебуває у відносному русі, швидкоплинному, як секунди, і хаосному, як рій.

Ліричний струмінь вносить у структуру орудного порівняльного музична лексика: "Вітав [Харків] того, чия висока пісня до нас летіла беркутом з
Карпат" (217); "А звуки сухозлотом облітають" (172). Порівнюючи пісню з беркутом, а музичні звуки із сухозлотом, автор поєднує світ музики з природою. Зливаючись воєдино, музика і природа створюють художній образ – почуттєвий і пластичний.

Для створення динамічної картини поет підбирає порівняння, що підсилюють стрімкий, напружений характер дії: "Ракетами, пущеними з катапульти, летіли наші серця в роки майбутні" (97).

Одним із поетичних засобів у письменника є вживання безсполучникових конструкцій при вираженні порівнянь. Така граматична структура у І.Муратова відзначається експресивністю і на письмі передається за допомогою двокрапки або тире: "А в мозкові – жорстокий джміль: мотив" (180) (джміль, як мотив);
"А ось вже й сам він [перевертень] – ніжний голубочок" (151) (перевертень, як ніжний голубочок).

Метафоричні образи-порівняння притаманні не лише поезії І.Муратова, це характерна особливість його художньообразного мислення.

Однією з характерних рис творів майстра художнього слова можна вважати тісне поєднання в одному фрагменті різних за граматичною структурою порівнянь: "Із очиць – вузьких розколин – камінці летіли, немов громохкі сльози" (90). Поєднанням безсполучникового порівняння (очиці, [мов] вузькі розколини) та порівняльного звороту (камінці, немов громохкі сльози) автор досягає стислості, виразності, експресивності тексту.

Або інший комплекс, де взаємодіють повне порівняльне речення і, споріднений з прикладкою, порівняльний зворот: "Коли дочка, мов яблуня моя, цвіла не гірш, як подруги цвітуть" (142). Особливістю такого поєднання є те, що в обох порівняльних структурах метафоризується об'єкт дії, і тому мікротекст легко трансформується в просте речення: Дочка-яблуня цвіла не гірш, як подруги.

Слід зауважити, що, крім граматичних структур порівнянь, у поета зустрічаються порівняння, виражені лексичними засобами, тобто так звані семантичні структури порівнянь, наприклад: "Я пливу, а за мною кошлаті запінені спалахи, кривосмужні сліди" (200). У цьому тексті прослідковується порівняння кривосмужні сліди, мов кошлаті запінені спалахи, але відсутні граматичні засоби вираження порівняння. Такі зразки відносимо до порівнянь, утворених за допомогою семантики слів у контексті. Вони складні в семантичному відношенні, бо не завжди метафора, що лежить в основі порівняння, може виступати прозоро.

Метафоричне вживання порівнянь, семантично ускладнені порівняльні структури – особливості поетичного стилю І.Муратова.

Дослідники відзначають, що метафора – це ознака художнього стилю.
Метафорами перейнята і мова творів Муратова, у художній метафорі поета відбивається характер образного мислення, вміння побачити у звичному незвичне. Кожним віршем митець відкриває читачеві нові глибини багатого метафоричного світу, у якому він вільно оперує словами, що виражають переживання ліричного героя, як, наприклад: "І, мов голуб, сидить сизий вечір мені на плечі. І дрімає печаль" (307); або "Летить повз мене день на синіх лижах, рум’яний день, колись ровесник мій" (308).

Психічний стан людини, а також стан природи у творах І.Муратова передаються метафорами, в яких семантика дієслів пов’язана із звуковими асоціаціями: "І щоб серце моє вибухало щомить за тебе відплатною міною"
(264); "Чути, як у трепетнім сні вічний голод зубами лящить" (264); "Аж поки в неба на тарелі не загарчало сонце: гріх!" (266); "І приборканим левом гарчить реактивна епоха" (244).

На різноманітних асоціаціях створюються і метафори, що базуються на семантиці дієслів фізичної дії: "Наростало ... страхом зоряна ніч вагітна"
(243); "Під бруківкою ... трава. Прихилятиметься і ховатиметься ...
Пробиватиметься, пробиватиметься" (241). Подібні метафоричні структури у поета частіше пов’язані з явищами природи.

І.Муратов звертається і до традиційних метафор із компонентами сонце, небо, ліс, місяць та ін., вводячи їх у нові семантичні зв’язки: "Ліс мовчить, йому байдуже" (240); "Сонце прощає небо голубе" (240); "Ліс, мов шапку набакир, нап’яв космате сонце" (240); "Тумани сонце ловлять в ятері"
(245); "Місяць ... – немов пожежну каску на зірку хтось нап’яв" (263).

Неодноразово метафоризується у віршах І.Муратова традиційний образ поезії – вогонь (символ оновлення життя). Цей оновлений символ вогню поет проносить через поему "Прометеєве віче", де головний герой – захисник людей, богоборець і поборник справедливості – Прометей. Прометей – один із найвеличніших образів у світовій літературі. До нього зверталися Т.
Шевченко, І. Франко, Леся Українка та ін. У своїй поемі І. Муратов прославляє священні людські почуття – дружбу, мужність, братерство, що живуть у серцях волелюбних народів, розбуджених до нового життя вогнем
Прометея: "І Вічна Мати – волелюбний дух розбудженого людства на планеті – його вогонь благословила" (267). Слово вогонь у художній системі Муратова символізує також боротьбу добра і зла, бунту і покори: "Комусь вогнем помажуть губи, щоб відблиск бунту був на них, самодіяльні вогнелюби" (274);
"Бурани, полярні вандали, гасили щодня наш вогонь" (235); або є знаком творчого самовираження особистості: "А повинен би вдень і вночі на високім вогні самострати боліти" (264).

Слово вогонь у тексті може замінятися назвами суміжних понять
(багаття) або синонімами (полум’я). Стійка асоціація вогонь кохання мотивує появу почуття великого кохання-горіння, яким сповнене серце ліричного героя у вірші "Сентиментальна сюїта". Це почуття передається метафоричними засобами, що відтворюють радість життя, бажання працювати і творити.
Характерними для поета є метафоричні рядки з цього вірша, що виражають авторське кредо: "Перейду всю планету, світ од краю до краю, на багаттях епохи згорю без жалю" (265). Дієслово згорю опосередковано символізує образ: життя – вогонь.

Структуру метафоричних образів у поезії І. Муратова часто становлять іменникові словосполучення. Серед них найпоширенішою структурою, що метафоризується, є генітивна конструкція, в якій метафоризоване слово виступає у формі залежного родового відмінка: роки любові, крик стихії, плід інтелекту, пергамент долоньки, сум перегарів, холод листів, печаль очерету, обійми душі, криниці безпораддя, горбатість гір. Семантичне ядро іменникового словосполучення нерідко поширюється, уточнюється за рахунок залежних прикметників.

Для прикладу візьмімо знайомі вже нам рядки: "Мчать роями секунд каравели, чую часу подрібнений плин" (241). У сполученні часу подрібнений плин прикметник уточнює якісну ознаку метафоризованого іменника, виступаючи щодо нього в ролі метафоризуючого, а іменник плин через розширення значень понять час і подрібнений зазнає подвійної метафоризації. Завдяки поєднанню словесного образу і зорової асоціації це словосполучення набуває пластичності.

Велику кількість іменникових метафор, що використовує Муратов, можна умовно поділити на дві групи. Метафори першої групи означають стан людини, вони ніби виступають у контрасті з самим контекстом, що лише посилює їх зміст: розпука ревнощів, атака згадок, музика сну, барліг зневіри. Метафори другої групи означають явища природи, що впливають на почуття людини: падолиста рух, сяйво зеніту, райдуга світу, рулади солов’їв. У подібних сполученнях поєднуються традиційні й оригінальні авторські образи.

Іменникові словосполучення з метафоричним змістом – це концентрована форма вираження ознак предмета через зіставлення його з іншими ознаками.
При цьому зміст слова, що називає предмет, у процесі метафоризації розширюється. Основою порівняння, зіставлення в іменникових метафорах
Муратова можуть виступати звичайні розмовні слова: тарель неба, чобіт лиха, чарка грошей, глеки віри, сміття спогадів. Якщо в таких метафорах семантична основа порівняння явищ, предметів прозора, то інші (зокрема ті, що включають книжну лексику) будуються на віддалених, більш психологічних асоціаціях: іпостась душі, руки матері зорі. У подібні образи Муратов вкладає власне переосмислення явищ і цим сприяє метафоричному збагаченню поетичної мови.

Майстерність поета в доборі влучних іменникових метафор спостерігаємо на прикладі цілісного уривку із поеми "Прометеєве віче", який становить розгорнуту метафору, сконструйовану із цілого ряду іменникових метафоричних словосполучень: "Я несу Душі безгрішної моєї Верижну муку і красу, Жаги бунтарської окрасу: Мій жарт, солоний мій талант, Відплату серця, помсту часу." (245).

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15